Це було два роки тому, мого першого вечора на «Лишаємось Чоловіками Разом».

З того часу майже кожної зустрічі Боб змушував мене плакати.

Я не повернувся до лікаря. Я ніколи не жував корінь валеріани.

Це була свобода. Втрата всіх надій оберталася свободою. Якщо я нічого не казав, люди в групі підтримки припускали найгірше. Вони плакали сильніше. Я плакав сильніше. Підведи голову вгору, до зір, — і тебе нема.

Повертаючись додому з груп підтримки, я почував себе живішим, ніж будь-коли. У мене не було раку чи паразитів крові, я був маленьким теплим центром, навколо якого оберталося життя у всесвіті.

І я спав. Немовлята так не сплять.

Щовечора я вмирав і щовечора народжувався.

Воскреслим.

До сьогодні, два роки успіху до цього вечора, бо я не можу плакати, коли ця жінка на мене дивиться. Я не можу досягти дна розпуки, я не можу бути врятованим. Язик ніби обклеєний шпалерами — кусаю його з усіх сил. Я не спав чотири дні.

Коли вона дивиться, я — брехун. А вона симулянтка. Вона брехуха. Сьогодні ми знайомилися, називали себе: я Боб, я Пол, я Террі, я Девід.

Я ніколи не називаюся справжнім ім’ям.

— Це ж рак, так? — спитала вона.

Тоді сказала:

— Гаразд, привіт, я — Марла Зінґер.

Ніхто так і не сказав Марлі, який саме це рак. Ми були надто зайняті заколисуванням своєї внутрішньої дитини.

Чоловік усе ще плаче біля її шиї. Марла ще раз затягується сигаретою.

Підглядаю за нею з-за тремтячих цицьок Боба.

Для Марли симулянт — я. З того часу, як побачив її вдруге, я не міг спати. Зрештою, я перший почав ним бути, якщо, звісно, всі ці люди не прикидаються зі своїми ураженнями, кашлем і пухлинами. От Великий Боб, величезний такий лось.

Цей хлоп.

Подивіться тільки на його зачіску.

Марла затягується і закочує очі.

Саме в цю мить брехня Марли відображає мою брехню, брехнею є все, що я бачу. Усередині всіх їхніх правд. Кожен чіпляється і зважується поділитись своїм найгіршим страхом — що смерть уже наступає на п’яти і дуло притиснене до потилиці. Марла курить і закочує очі, а я… я закутаний у заплакану ковдру, і все раптове, навіть смерть і вмирання, стрімко втрачає значення, мов ті пластикові квіти на відео.

— Бобе, — кажу я, — ти мене розчавиш. Я намагаюся шепотіти, потім перестаю намагатися. — Бобе, — намагаюся стишити голос, тоді просто кричу, — Бобе, мені треба відлити.

У туалеті над раковиною висить дзеркало. Якщо все й надалі так піде, я побачу Марлу Зінґер на «Вище і По Той Бік» — у групі підтримки хворих на паразитів мозку. Марла там буде. Авжеж, Марла там буде, і щонайперше я сяду поруч з нею. А після знайомства та керованої медитації, семи дверей палацу, кулі цілющого білого світла, після відкриття наших чакр, коли настане час обіймів, я схоплю маленьку сучку.

Притисну її руки їй до боків, наближу губи до вуха і скажу: «Марло, брехухо, забирайся звідси».

«Це єдине справжнє, що є в моєму житті, а ти все псуєш».

«Ти, туристочко».

Наступного разу, коли ми зустрінемося, я скажу: «Марло, я не можу спати, доки ти тут. Мені це потрібно. Вали геть».

Глава З

Прокидаєшся в міжнародному аеропорту Гарбор[3].

Під час кожного злету й приземлення, коли літак перехилявся набік, я молився про катастрофу. Ця мить лікує мої безсоння з нарколепсією, мить, коли ми можемо загинути безпорадним набитим людським тютюном у фюзеляжі.

Ось як я зустрів Тайлера Дердена.

Ти прокидаєшся в О’Гара[4].

Ти прокидаєшся в Ла Ґардія[5].

Ти прокидаєшся в Лоґані[6].

Якийсь час Тайлер працював кіномеханіком.

За своєю натурою Тайлер міг працювати тільки вночі. Якщо кіномеханік захворював, профспілка викликала Тайлера.

Деякі люди «сови». Деякі «жайворонки». Я міг працювати винятково вдень.

Ти прокидаєшся в Далласі[7].

Сума страхових виплат збільшується втричі, якщо ти гинеш у відрядженні. Я молився про раптовий штормовий вітер. Молився, щоби пелікана засмоктало в турбіну, щоби повилітали клепки і заледеніли крила. Під час відривання від злітної смуги, коли літак підіймає закрилки, коли крісла поставлені вертикально, а столики прибрані, коли всі особисті речі сховані в багажних відділеннях над головою, коли загашені цигарки, я молюся про катастрофу.

Ти прокидаєшся в Лав Філді[8].

У проекційній будці, якщо кінотеатр був досить старим, Тайлер робив зміни на кінопроекторах. Зміни потрібні, коли там стоять два проектори й один з них запущений.

Я знаю це, тому що Тайлер це знає.

Другий проектор заряджений наступною котушкою плівки. Більшість фільмів складаються з шестисеми котушок, котрі женуть у певній послідовності. У новіших кінотеатрах усі ці шматки намотують на одну п’ятифутову котушку. Тоді не потрібні два проектори, нема потреби в чергуванні; клац — перша котушка, клац — друга котушка на другому проекторі, клац — третя котушка на першому проекторі.