— Не розумію, куди це ти хилиш, — сказав Ролі.

— Я кажу про Джеремі Слоуна. Клейтонового сина від іншого шлюбу, від іншої жінки, Ініди. У мене підозра, що ти про них знаєш. Клейтон, певно, розповів тобі про це, коли доручив передавати гроші для Тес. Я думав, що Тес убив Джеремі. І я думав, що він убив Ейбеґнела. Але тепер цієї переконаності у мене вже нема.

Ролі проковтнув слину.

— Чи пішов ти до Тес після того, як я тобі розповів про те, що мені розповіла вона? Чи боявся ти, що, можливо, на листі, який вона зберегла, на конвертах могли залишитися сліди, що їх судова експертиза могла б пов’язати з тобою? А якби це сталося, тоді тебе пов’язали б із Клейтоном, і він не мусив би зберігати твою таємницю далі?

— Я не хотів її вбивати, — сказав Ролі.

— Проте ти вельми досконало зробив цю справу, — сказав я.

— Але я думав, вона все одно скоро помре. Я не заберу в неї так багато часу. А потім, коли я вже це зробив, ти сказав мені про нові тести. Про те, що хвороба її не смертельна.

— Ролі…

— Вона віддала листа й конверти тому детективові, — сказав він.

— І ти взяв його ділову візитівку з дошки для оголошень, — сказав я.

— Я зателефонував йому, попросив зустрітися в гаражі для паркування.

— Ти вбив його й забрав його портфель із паперами, — сказав я.

Ролі легенько нахилив голову ліворуч.

— Як ти думаєш? Ти думаєш відбитки моїх пальців досі збереглися на тих конвертах, після стількох років? А може, сліди слини, коли я їх заклеював?

Я стенув плечима.

— Звідки мені знати? — сказав я. — Я лише вчитель англійської мови.

— Я все одно їх знищив, — сказав Ролі.

Я дивився на підлогу. Мені не просто було боляче. Мене опанував незглибимий смуток.

— Ролі, — сказав я. — Ти був для нас таким добрим другом протягом стількох років. Я не знаю, можливо, я б і мовчав про ту жахливу трагедію, яка сталася більш як двадцять п’ять років тому і яку правосуддя не покарало. Певно, ти не думав убивати Коні Ґормлі, це була одна з тих жахливих випадковостей, які іноді з нами трапляються. Мені було б важко жити, прикриваючи такий злочин, але для друга я, мабуть, міг би зробити це.

Він дивився на мене настороженим поглядом.

— Але Тес. Ти вбив тітку моєї дружини. Чудову, лагідну Тес. І ти не зупинився на ній. Я не бачу можливості подарувати тобі це.

Він сунув руку в кишеню свого довгого піджака й витяг пістолет. Я запитав себе, чи це не той самий пістолет, якого він знайшов одного разу на шкільному подвір’ї серед пляшок із-під пива та кальянів для куріння кокаїну.

— Побійся Бога, Ролі.

— Іди нагору, Тері, — сказав він.

— Ти, певно, жартуєш, — мовив я.

— Я вже купив собі будиночок на колесах, — сказав він. — Усе підготовлено. Я купив також човна. Через кілька тижнів я звідси виїжджаю. Я заслуговую на пристойний відпочинок у старості.

Він показав мені рукою на сходи й пішов слідом за мною. Напівдорозі я несподівано обернувся й хотів копнути його ногою, але я був надто повільний. Він відстрибнув на крок назад, не відвівши від мене пістолета.

— Що там діється? — гукнула Синтія з кімнати Ґрейс.

Я увійшов до цієї кімнати, Ролі — за мною. Синтія, яка сиділа за столом Ґрейс, розтулила рота, коли побачила пістолет, але слова з нього не вилетіли.

— То був Ролі, — сказав я Синтії. — Це він убив Тес.

— Що ти сказав?

— І Ейбеґнела.

— Я не вірю.

— Запитай у нього.

— Заткнися, — сказав Ролі.

— Що ти збираєшся робити, Ролі? — запитав я, повільно обернувшись біля ліжка Ґрейс. — Убити нас обох і Ґрейс теж? Думаєш, ти можеш убити стільки люду, й поліція тебе не вирахує?

— Я повинен щось зробити, — сказав він.

— А Мілісента знає про все це? Чи вона знає, що живе з чудовиськом?

— Я не чудовисько. Я зробив помилку. Я надто багато випив, а та жінка спровокувала мене, вимагаючи гроші в такий спосіб. То була прикра випадковість.

Синтія почервоніла, очі в неї розширилися. Певно, не могла повірити в те, що чує. Надто багато потрясінь для одного дня. Вона втратила над собою контроль, як у той день, коли до нас завітала облудна ясновидиця. Вона заверещала й кинулася на нього, але Ролі був готовий — він ударив її пістолетом в обличчя й повалив на підлогу біля письмового столу Ґрейс.

— Мені шкода, Синтіє, — сказав він. — Я щиро жалкую.

Я вже хотів скористатися моментом і кинутися на нього, але він знов наставив пістолет на мене.