Кочубей нахилився, і здавалося йому, що бачив на устах своєї доньки не згірдливо-гордий усміх, як звичайно, а якийсь ласкавий і покірний, ніби вислів щастя, котре вона бачила в сні.

Біля ліжка сиділа Марія Федорівна. Кочубей узяв її за руку і повів під вікно.

— Як же там? — питався шепотом, щоби не розбудити сплячої.

— Богові слава, — пройде.

— А Любов Федорівна була?

— Ні, знаєте, що вона на горище не ходить.

— Нині могла потрудитися її милість, пані генеральна судеїха. Знала, що в мене такі гості… — І Кочубей спохмурнів. — Крута жінка тая Любов Федорівна, дуже крута, аж безсердечна. Це, — показав рукою на ліжко, — її діло. Дратує дівчину і доводить до недуги. Коли б мені скорше віддати тую Мотрю, бо двох їх забагато в моїй хаті.

— Трафила коса на камінь, — відповіла Марія Федорівна.

— Не на камінь, а коса на косу, бо й Мотрина вдача непокірлива навіть для матері, А за хірургом післали? — спитав нараз Кочубей.

— Не посилали. Любов Федорівна не веліла, а Мотря теж лікарів не любить.

— Хорих не питаються, що вони люблять. Зле, що не післали. Людям дивно буде. Ще, чого доброго, гетьман спитається, що лікар повів, і який же я йому дам отвіт? Біда мені з тими жінками, ой, біда! Жаль мені дитини, що їй в батьківській хаті не так, як треба і як могло би б при моїх багатствах. Та що я тепер пораджу? Не буде зранку, не буде й до останку.

Марія Федорівна мовчки слухала жалів свого швагра. Знала, що перед нею одною, як перед сестрою своєї жінки.! він міг розкрити своє серце. Говорити не було що. Годі було виправдувати Любов Федорівну, але й не годилося також доливати сливи до огня.

— Як же ви гадаєте, Маріє, що таке Мотрі? Видужає вона?

— В Бозі надія, що завтра встане. Вона вже від самого ранку була якась незвичайна. Бентежилася не знати чого — приступало до неї, — знаєте, як-то з нею деколи буває. Бідна дівчина.

— Nihil sine causa [18] . Якась і тому є причина, не лише мати одна. — Причин, може, й багато. Вона начитана, їй треба іншого товариства. Дівчата, — що для неї дівчата? Заспівають, казку розкажуть, та й тільки. Я стара, вона любить мене, але я їй не товаришка. Мотрі душно в хаті, її душа рветься до великого діла, вона небуденна дівчина. Подумайте, вона журиться долею України, розуміє тую небезпеку, що грозить нам. Вона все добре бачить, може, краще, ніж не один, що пірнач носить.

— В тім-то й біда, бо жінці веретено, а мужчині меч, так було перше, і так повинно лишитися.

— Бог святий знає, як воно повинно лишитися. Може б, воно й не завадило було, коли б у Богдана та в Дорошенка були політичні жінки, хоч би такі, як Виговська, пошли їй, Боже, царство небесне, чесна й хоробра була паня. А Регіна Жовківська, тямите?

— Чому б то ні. І про Гальшку з Острога знаю, та яка її доля? Не бажав би я такої для своєї Мотрі. І тому, скажу вам щире, рад би я її за Чуйкевича віддати.

— А я, гадаєте, ні? Кращого мужа годі собі й подумати.

— І Любов Федорівна за ним. Все складається як слід. Тільки щоб Мотря хотіла.

— Не треба їй того казати. Нехай воно між нею і Чуйкевичем виясниться. Це найкраще.

— Мотря нині якась така покірна була, така лагідна, як голубка. Як ви гадаєте, чому?

Не знаю і не питаюся її. На мою гадку, вона так тішилася, що приїхав гетьман.

— Гетьман? — мало не крикнув Кочубей.

— Так, гетьман, Іван Степанович.

— Чому ж би то?

— Бо він для неї чоловік з тамтого століття, з великих часів, котрі вона так любить.

— Ага, — і генеральний суддя заспокоївся. — Можливо, можливо, що так.

Мотря ворохнулася в ліжку. Марія Федорівна підійшла до неї і наслухувала, чи спить.

— Спить, — сказала, вертаючи до швагра.

За вікном зривався вітер. Місяць викочувався з-поза хмар. На дуплавім дереві гукав пугач.

— Тю! Не мав коли верещати, аж нині! Не люблю я тієї птиці. Скажу їх винищити до лаби. Ще мені гетьмана збудить або Мотрю.

— І пугачеві життя миле, — відповіла Марія Федорівна. — Як жиє, то видно, що і його треба. Все має свою ціль на світі, все, Василю Леонтійовичу. І навіть лихих людей треба, щоб добрі ще кращими ставали.

— Так кажете? — і Кочубей понурив голову. Думав. — А що таке добрий чоловік? — спитав нараз.

Марія Федорівна не відповіла…

— Дякую вам, сестро, — говорив, прощаючись, генеральний суддя, — що ви так про Мотрю дбаєте. Ви їй ніби мати. Ще краще. Не відмовте ж і надалі своєї опіки, а як помітите щось незвичайного, скажіть, будь ласка, мені.