Новий двір ще не чув такого гамору і ще не бачив такої біганини. Здивовано глядять німецькі та венецькі зеркала зі стін, і узористі долівки у покоях скриплять під ногами прислуги, ніби питаються: що се?

А Мотря спить…

Одна кватирка у вікні відчинена. Крізь неї продирається поранний легкий вітерець і ворушить білими занавісками при Мотринім ліжку, ніби хоче збудити її.

Мотря не встає.

Аж заскрипіли дубові кручені сходи, що вели з сіней на горище, відчинилися низькі двері, й увійшла Марія Федорівна.

— От одра і сна воздвигл мя єси, Господи, ум мой просвіти і серце і устні мої отверзи, — шептала поранну свою молитву. — Внезапно судія пріідет, і коєгождо діянія обнажатся, со страхом зовем свят, свят, свят, єси Боже наш.

У чорному вбранні, з чорною хусткою на голові, з-під котрої добувалися наверх жмутки сивого волосся, виглядала серед сутінків у спальні, як у келії черниця.

При дверях стала. Входила з ясного в темне і не бачила! нічого.

— Отврати лице твоє от гріх моіх і вся беззаконія моя очисти, — шептала зів'ялими устами. Правою рукою хрестилася, а лівою робила собі дорогу між кріслами і стільцями, в неладі розкиненими.

Спинилася перед ліжком і крізь занавіски наслухувала глибокого й рівного віддиху Мотрі. «Твердо спить, чисту совість має, аж будити жаль. А треба. Любов Федорівна вже питалася, чи Мотря нині встане».

— Мотре, Мотре! Занавіски не розсувалися.

«Хай ще хвилину епічне. Нема нічого над такий здоровий сон».

Підійшла до вікна і розсунула насамперед білі, з дрібними мережками, а тоді й килимкові важкі занавіси. В спальні нараз зробилося весело і ясно. Сонце бігало по стінах, заглядало в кожний куток, доторкалося кожного предмета, ніби тішилося, що його туди впустили. Троянди в глечику оживали, підносилися, ніби заглядали в вікно.

— Гарним днем сподобив Господь гостину ясновельможного, — сказала Марія Федорівна, і її обличчя тихою радістю засіяло. — Дай Боже, щоб і в добрі від нас від'їхав, Любов Федорівну прихиливши до себе… Дай Боже!.. Але треба-таки раз збудити Мотрю, бо вже пізно. — Знов підійшла до ліжка і поблагословила його рукою: — Господь сохранить тя от всякого зла, сохранить душу твою Господь!.. Мотре, Мотренько, вставай, дитино, пора! Батько вже поїхав гетьманові настрічу, а мама питалася, коли ти встанеш. Глянь, яка гарна днина, аж душа радується, жаль просипляти такий ранок, Мотре!

— Зараз, тіточко, зараз…

Марія Федорівна підступила до ікони Матері Божої, що висіла в углі, прибрана розкішне вишиваними рушниками, і, підводячи свої померклі очі до темного обличчя Богородиці, шептала:

— Заступнице усердная, мати Господа вишняго, за всіх молиша сина твоєго, Христа Бога нашого і всім твориши спастися, в державний твой покров прибігаюшим, — амінь.

Занавіски розхилилися.

В білій довгій сорочці, аж по кістки, і з розпущеним сим волоссям по коліна, стояла Мотря. Руки за голову заложила. Широкі вишивані рукави піднялися вгору, під самі пахи, волосся схвилювалося…

— А-а-а!

— Заспалася, Мотре?

— Пощо ви мене будили, тітусю?

— Пощо? Невже ж ти забула, що нині гетьман приїжджає? Треба ж тобі гарно вбратися. Багато очей буде оглядати тебе нині.

— Ще наврочуть… Ха-ха-ха! Боюся й виходити… І не вийду.

— Tax не можна, Мотре. Ти ж, славити Бога, здорова, гетьман стане питатися про свою похресницю, — це була би зневага для нього, а для батька прикрість.

— Яке гетьманові діло до мене?

— Не діло, а звичай. Треба ж такого гостя пошанувати.

— Яка йому пошана від такої химерної дівчини, як я.

— Мати з хлібом-сіллю зустріне його, а ти привітаєш квітками, так водиться, Мотре.

— Мати з хлібом, кажеш, а я з квітками, на однім порозі стоятимемо. Га-арно! Але з того й кури сміятимуться. Всяке знає, як ми з мамою живемо. Аж нараз, гляди, така згода, та ще щоб гетьмана вшанувати. Ні, тітусю, це вже ніяк не йде, це лицемірство, а я душею кривити не вмію, яка я є, хай такою буду.

— Мотре, ти знов!

Мотря на лавці присіла.

Розпущене волосся, ніби темним плащем, обтулило її.

Тітка з видимою насолодою дивилася на неї, на те біле чоло, що так гарно з волосся виступало, на щічки, зарожевлені сном, на пишні повні уста.

— Яка ти гарна, Мотре!

— Хоч ви мені того не говоріть, тітко! Наскучило слухати. Я те й сама у зеркалі бачу. Та що мені з того? Врода одно, а щастя друге. Я нещаслива.

— Гріх так казати, дитино.