«Але яке ж це добро може бути, — гадав собі, — коли народ у такій темряві блудить, сам не знає, куди йде. Хто його сильніше зашморгне, той і потягне. А пусти їх, то в болото залізуть, як за татарських часів».

На подвір'я заїхав візок, двокінний, не дуже-то панський, отак хуторянський. З нього вилізла жінка в шовковім подорожнім плащі. Хусточкою обтріпала з черевиків порох і пустилася в покої.

По дорозі питала когось, чи її милість дома та чи пускає на розмову. Чуйкевичеві здалося, що чув десь цей голос. Глянув у вікно і пізнав. Це була та шинкарка з коршми на Полтавському шляху, в котрої він тамтої ночі ночував. І вона тут? Не за ласкою прийшла ж, бо багата. Мабуть, за ділом.

Так воно й було.

Побачивши, мабуть, дуже-то й бажану гостю, хазяйка вийшла в город. Посідали собі на новій лавці під липою і балакали. З притишеної розмови догадався Чуйкевич, що шинкарка привезли її милості, дружині генерального судді, всіляких новин, які зачула від різних гостей в коршмі.

— Знаю напевно, що цар хотів почепити мужові вашої милості Андрея, та Іван Степанович не згодився. «Хай я його, — казав, — один маю на всю Україну», — говорила шинкарка.

Чуйкевич зачув і своє ім'я. Йому зробилося соромно: не погодиться військовому канцеляристові підслуховувати. Взяв шапку й зійшов надолину.

В покоях було пусто. Навіть служба їх не пильнувала. Чуйкевич ходив по них, як по лабіринті.

В однім стрінув Мотрю. Вишивала.

— Ти казав, — почала, не підводячи очей, — нібито я дуже щаслива, бо багатого батька донька. Бачиш, яке моє щастя. Батько в канцелярії, мати з шинкаркою, як з рівною собі, під липою гуторить. Я сама. Щоби хоч з Батурина мої дівчата поприїздили, заспівали б. А так, — скучно. Я ніби птаха в золоченій клітці, а мені хочеться щось робити, не таке-о, — тут показала на своє вишивання, — а щось путнє, якесь діло, гідне людини, а не раби.

Чуйкевич не знав, що відповісти. Мотря, помовчавши хвилину, казала дальше:

— Ота-о, коршмарка, — то злий дух. Вона мені всячину нашіптує до уха, щоб цриподобитися. Дещо вона знає, бо має гарних доньок, ти ж бачив.

— Гарні.

— Ще й які! За ними пропадають наші панове, а вони від них і гроші і всякі тайни добувають. Так, так, гарної жінки бережися, козаче, бережися! Шинкарка ота маму (та я це тільки тобі кажу) проти гетьмана бунтує. Чому й пощо? — не знаю, видно, комусь того треба. А я собі гадаю, що раз він наш гетьман, так треба йому вірним бути. А твоя гадка яка?

— Аж до смерті; на те я козак, щоб не зрадити свого отамана.

— Люблю тебе за те.

— Тільки за те?

— Я хотіла сказати — хвалю.

— Мило мені почути похвалу з твоїх уст, Мотре.

— Справді?

— Я не пустомел, на вітер не говорю.

— Я також не люблю пустих розмов, а вже з тими любоньками та квітоньками то хай до мене ніхто не приступає, бо, їй-Богу, хоч я генерального судді найулюбленіша донька, а зуби виб'ю.

— Знаєш, Мотре, що? — сказав нараз Чуйкевич, — Як бачу, є дещо спільного між нами.

— Що таке?

— А то, бачиш, ти не любиш говорити на вітер, і я не люблю, ти кажеш, що треба гетьманові вірним бути, і я це кажу.

— Твоя правда. І тому, мабуть, ти мені цікавіший від других.

— Тільки цікавіший?

— Невже ж це мало? — піднесла очі і глянула на нього., Перед Чуйкевичем ніби хтось небо відчинив, і ніби якась надземська сила тягнула його туди. Та на воротях раю стояв ангел з огненним мечем. Мотря знов очі спустила вдолину.

— Гей-гей! — казала, — які ж бо ви, хлопці, дурні, які дурні! Яка-будь юбка — і серце загориться, як губка. Коли б я хлопцем була, то за мною гинули б дівчата.

— Певно.

— Авжеж, що певно, бо я їх брала б не плачем, а мечем, я би їх, як пожежа, палила, як гураган, мела! — Кинула роботу геть, стала і, затискаючи долоні, говорила: — Ах, яка розкіш бути сильною, великою, грізною, яка розкіш! Як я такої розкоші бажаю. Іншої — ні, лиш такої! На дикого, нев'їждженого коня сісти, щоб почув твою силу, і гнати, гнати наосліп, тратуючи все, що марне та кволе, що сонця боїться, перед вітром гнеться, — хай пропадає! Гнати, щоб позабути все й побачити щось нового, великого, може, й страшного, жахливого, але іншого, як — це! — Сіла й рукою» повела кругом себе.

Чуйкевичеві огонь поплив по жилах.

— Мотре, яка ти гарна, Мотре! — Підступив до неї. Горів. — Мотре, — казав, — говори дальше або ні, краще мовчи. З ума зійду! Мотре, ти мусиш бути моєю. Чуєш? мусиш!..

— Я мусу не знаю.

— А будеш, кажу тобі, будеш моєю! Будеш! — говорив, простягаючи руки, ніби хотів її пірвати й понести геть.

Але нараз руки опали йому безсильно, і голова похилилася вділ. Повернувся і вийшов.

Дивилася за ним, поки не зачинив за собою дверей.