Аналіз не вдався. Зате я ще більше здивувався, коли відчув, що можу пригадати будь-який інший білет. Він являвся мені перед очима, просто і зрозуміло. Просто, як злетіти… мовби в мені звільнились крила і я для проби разок ними тріпнув.

Години три я сидів і знічев’я випробовував пам’ять на різних дрібничках: яких кольорів смуги на Нелиному халаті, у скільки пучків згруповані ворсинки на зубній щітці, який узор циновки на сходах між першим і другим поверхом, скільки сходин між другим поверхом і горищем, та інше. Я легко міг відновити навіть послідовність, у якій викликав із пам’яті різний мотлох. Це було просто, як вертіти в руках кубик Рубіка: повернув грань туди – маєш одне, повернув сюди – бачиш інше. Якщо ти чогось не пам’ятаєш, досить покрутити ломиголівкою туди-сюди, і, можливо, потрібне виявиться десь там. Спритність рук – і жодного штукарства.

Усе це було достобіса інтригуючим, але я мав легку вдачу і в свої одинадцять довго не замислювався навіть над розтаким феноменом.

До наступного, сьомого класу я прийшов уже одним із найстаранніших учнів. Старанний у тому сенсі, що з мого життя зникли ситуації, коли мене питають урок, а я не готовий.

Для запам’ятовування аркуша друкованого тексту мені достатньо було пробігтися поглядом по діагоналі, і він уже був «сфотографований». Доходило до того, що я вчив уроки на перерві (втім, як і більшість моїх однокласників). Витрачав на це діло три, максимум п’ять хвилин. Міг розповісти довжеленний вірш, заледве переглянувши його.

Міг серед ночі вказати площу Мадагаскару: 590 тисяч кв. км.

Міг пригадати формулювання і доведення усіх теорем, які від мене вимагала шкільна програма.

Я міг коли завгодно назвати шість перших степенів усіх чисел до ста – це взагалі байка!

А щоби вразити якихось простачків, міг цілий день називати випадкові цифри і видавати їх за число «пі» у нескінченності.

Питається, що може нормальна людина хотіти ще після того, коли вона отримала такий шикарний верстат, як пам’ять? Зізнаюся, у мене зовсім не виникало з цього приводу продуктивних думок. Підозрюю, коли б така пам’ять потрапила до рук якомусь фантазерові, він понапридумував би таких чудес, що всі тільки охнули б. А мені, крім дурниць, нічого в голову не лізло.

Дивлячись на своє життя в масштабі один до тисячі, погоджуюсь: прихід пам’яті став потрясінням. Цілих півроку я ходив під враженням, сильним враженням, дитячим, зачарованим враженням. Півроку для мене – справді дуже довго. Мабуть, так само довго я би міг звикати, скажімо, до початку повноцінного статевого життя.

Хоча ні, до фантастичної пам’яті я звикав набагато довше. Бо, коли статеве життя таки розпочалося, сам факт, що я вже це саме, ворохобив трохи більше місяця. Далі воно стало… рутиною, чи як? Новою, приємною темою для дій та роздумів. Сунув туди, порснув сюди, ха-ха, от і натрахались. Весело, авжеж… але звично.

А тут усе по-іншому. Врочисто якось. Навіть дещо таємничо, як недосліджений мішок із подарунками.

Є в людини певний особливий стан. Коли щось крутиться на язиці, а людина ніяк не може згадати. Здається, ось-ось – і вона це вхопить… Але наразі між людиною і спогадом – оце предивне відчуття, схоже на лоскіт.

Для того щоби пригадати щось серйозне, я мушу викликати в собі це лоскотання. Воно обіймає мене всього, з голови до п’ят. Часом ледь чутно, а деколи аж до болю нудотно. Чомусь нав’язується паралель з онімілим органом. Знаєте, як терпне нога, коли її відсидіти? Деколи так німіє, що хоч голкою коли – жодної реакції. Зате коли до ноги повертається чутливість, у ній з’являються сильні й настільки ж малоприємні відчуття.

Це, зрозуміло, метафора. Коли я звертаюся до пам’яті, то наче посилаю вольовий сигнал у певний занімілий орган: «Слухай команду!» Від того, наскільки сильний цей вольовий імпульс, і залежить успішність пригадування. Головне – це правильний тон, тон наказу, якого неможливо ослухатися ні мені, ні пам’яті. Якщо в моєму наказі буде хоч крапелька невпевненості чи очікування, все – команда не спрацює.

Деколи забуваю, що всякі порівняння тільки порівняння. І починаю фантазувати: а що, як справді існує такий невидимий орган – пам’ять? Який у ході еволюції втратив своє функціональне значення, ну, як апендикс.

Та що там орган – людська пам’ять потягне на цілу систему. Система травлення є, система кровообігу теж є, а тут – система пам’яті, з центрами та периферією, з каналами зв’язку, циклами та циркуляціями. Тільки циркулює в цій системі не кров і лімфа, а що?

Ну, я думаю, кожен здогадався.

А взагалі, я почав говорити про те, що не знаю, куди цю систему пам’яті втулити. Вірніше, чим би її таким корисним завантажити, щоби самому розслабитися.

Пам’ять здоровсько виручила мене із навчанням, про що я вже казав. Якби не потрібно було сидіти на уроках, я б узагалі не мав чим зайнятися. Уроків я не вчив – нащо? Проглянув, переказав, і всі діла. Книжок не читав – нецікаво. Приходила думка, що непогано було би вчити мови. Вивчити багато-багато мов. Можливо, навіть усі мови світу… Я думаю, з моєю пам’яттю я би міг постаратися і штук отак сімнадцять-двадцять-тридцять-сорок би опанував. Але якось воно було ліньки шукати підручники, гортати їх. Несерйозно це, несерйозно.