– Так колись моя коза на льоду кричала, – підсумував Саків Галдун.

– А балакають вони по-нашому, – сказав жалісливий Микита Шульга. – Може, всипемо нагаїв, та й нехай ідуть собі по домах?

– Добре, – погодилася Маруся. – Але спершу давайте запитаємо в них. – І звернулася до хлопця, що дзвенів зубами:

– Що б ви зробили, якби нас захопили в полон?

Довготелесий ковтнув повітря. Він відчув, що всі, хто стояв із ним у шерензі, напружено чекають відповіді.

– Контру ми розстрілюємо, – нарешті видихнув він.

Маруся подивилася на Микиту Шульгу.

– Чув, контра?

Микита жалісно кивнув головою, і під ним зарипіло сідло.

До них уже поспішав Льодзьо Ліпка з оголеною шаблею. Він волочив придушену Киргизом ногу, але шкутильгав бігцем. Льодзьо боявся спізнитися.

Маруся відійшла за скирту й затулила долонями вуха.

Короткі стогони чулися дужче за постріли.

Пах-ах-ах-ах…

З поля долинув гомін. Обернувшись ліворуч, вона побачила, що в їхній бік широкою лавою суне піхота. То були стрільці 2-го куреня, яких Станімір вів на допомогу Марусі.

Один галичанин, порушуючи бойовий лад, вирвався далеко вперед. Маруся впізнала його. Він був із тих хлопців, яких упізнають здалеку.

Лютий бій відбувся наступного дня біля Глевахи, де червоні зайняли вигідні становища на пагорбах і вздовж залізничного насипу. Тут курсували три їхні панцерні потяги.

Перед боєм упала важка тиша. Потім у небі, над головами стрільців, з’явилися одна по одній білі хмарини, луснули шрапнелі й тільки після того долинули удари гармат. Ворожа артилерія вкопалася перед селом за вітряками й лупила у заздалегідь пристріляне місце. Тут і там до неба здіймалися чорні стовпи землі. Коли вгорі зі свистом пролітав гарматний набій, усі пригиналися, втягнувши голови в плечі, ніби від стрільна можна було ухилитися. Вони знали, що пощадити міг лише щасливий трапунок, як це сталося з Михасем Процівим. Мирон сам бачив, як чорний гейзер землі накрив з головою Михася, стрільно впало поруч із ним, та, коли порох і дим розвіялися, Михась підвівся з землі цілий-цілісінький. Він помацав себе за голову, чи є на в’язах, потім, звівши до неба очі, перехрестився. Аж дивно, яким зосередженим і послідовним був Михась Проців після такої оказії. Він старанно обтрусився і, дрібно кліпаючи очима та роззираючись навсібіч, став шукати кріса й кашкета, яких нечиста сила позакидала невідь-куди.

Хлопці щось до нього кричали, але Михась нічого не чув. Його чорне, як земля, обличчя було чуже й незворушне. Лише коли Петро Гультайчук подав йому кріса, Михасеве лице заворушилося такою усмішкою, що з його щік посипалися грудочки землі. А стрілецького кашкета не знайшли. Михась любив свого темно-синього кашкета з твердим околом і називав його шапкою. Мабуть, позаздрила на нього нечиста сила й забрала собі, дивно тільки, що не забрала разом з головою. Таке буває один раз на тисячу, пояснив сотник Станімір, – це коли ти, чоловіче, потрапляєш у «мертвий простір» вибуху. Лише «мертвий простір» дає шанс на життя.

Під Глевахою багато хто такого шансу не мав, галичани перли на Київ безоглядно, хоча й зазнавали дошкульних утрат. У кожному зблиску на обрії їм увижалися золоті бані київських церков. Ще трохи – і вони, зім’явши большевиків, помоляться в тих церквах, а потім разом із наддніпрянськими братами підуть на Львів.

Із панцерних потягів теж били гармати й сікли кулемети, низькі вибухи шрапнелі обсипали стрільців свинцем. Червоні кидалися до протинаступу розгорнутим фронтом, але знов і знов змушені були вертати до своїх окопів, залишаючи позад себе вбитих і тяжкопоранених.

Загін Марусі до фронтальних сутичок не встрявав – не партизанське то діло іти грудьми на регулярну армію. Повстанці воюють, коли самі того хочуть, а не тоді, коли приспічить ворогові. Маруся зі своїми козаками гуляла на правому крилі 8-ї Самбірської бригади й пантрувала менші частини червоних, які відривалися від основних сил.

Надвечір, коли ліве крило галичан наблизилося до залізничної колії між Будаївкою [21] і Глевахою, панцерники червоних швидко посунули з поля бою, аби їх не відрізали від своїх. Побачивши, що бронепотяги один по одному втікають, большевицька піхота запанікувала й теж побігла «на повній парі» у цілковитому безладі. Галичани ледве встигали наступати червоним на п’яти.

До заходу сонця курінь Осипа Станіміра зайняв Глеваху.

Курені Данила Бізанца й Миколи Підгірного взяли Васильків. Так 24 серпня галичани розірвали останню лінію оборони й розчистили прямий шлях на Київ.

Наступного дня до Глевахи підійшов панцерник, у вагоні якого був сам Головний Отаман об’єднаного українського війська Симон Петлюра. Розглянувши в далековид поле недавнього побоїща та з’ясувавши становище зі своїм штабом, він наказав подати йому список старшин і стрільців 2-го куреня 8-ї Самбірської бригади, які відзначилися у бою за Глеваху.

Коли цей наказ надійшов до сотника Станіміра, той посмикав себе за правого вуса.

– Тих, що відзначилися, вже немає. Навіщо їм нагороди?

– Після перемоги передамо рідним, – сказав поручник Гірняк. – Вони мусять це знати. І не тільки вони.

– Тоді пишіть. Романчук, Банах, Онишкевич, Кіс, Проців…

– Проців живий, – сказав Мирон.

– Пишіть! – наполіг Станімір. – Проців, Гультайчук, Семенюк…

Потім Мирон спитав:

– А Марусині козаки? Ми ж наче разом…