— Писана Скала, — цілком правильно назвав доктор.

— Саме так! То ви знаєте ці місця? — звів догори брови Юрко.

— Прецінь я тут народився…

— Он воно що! Тоді ви мусите знати, де в Чортополі площа Ринок, — здогадався Гриць.

— Як не знати, коли там проминуло моє дитинство. Мій тато мав на площі Ринок аптеку. Я часто бавився там у задніх покоях, де було повно ліків у пачках, реторти з якимись ріжнокольоровими плинами, старі терези, мушлі, екзотичні сухі рослини, зібрані за літо в горах, астролябії, заспиртовані саламандри й гадюки, срібні перстені, книжки латиною, градусники… Я залазив на само дно цього світу, в якому було так тихо і спокійно, і наслухав, як іноді озивався дзвоник при вхідних дверях, приходив відвідувач, я чув, як за дверима тато говорить з ним, то були переважно прості гуцули, котрі не розумілися на фармакопеї, потім я чув, як ратушевий годинник вибиває черговий квадранс, і я мріяв пробути там ціле життя, в тих покоях, заставлених вагами й бронзовими свічниками, заповнених грілками, клізмами, шприцами…

— Презервативами, — нагло втрутився Немирич.

— Не пригадую, чи й презервативами також, — знизав плечима доктор Попель. — Певно, гуцули ними не користувалися. А ви маєте проблеми з презервативами?

— Позаяк ми їдемо на свято Воскресаючого Духу, то маємо, — щиро сказав Штундера. — Там, знаєте, буде повно гарних незнайомих дівчаток…

— О, то прошу собі взяти, — і з тієї ж магічної кишені з'явилися два охайні «дум-думи». — То не є жадна проблема…

— Що б ми без вас робили, пане Попель? — люб'язно зашкірився Немирич. — Але повернімося до Ринку. Чи не підвезете нас просто на нього? Там о восьмій ми стрічаємося з друзями…

— Дуже радо, хлопці.

— Ми запрошуємо вас назавтра на вечір поезії, де будемо читати, — додав Гриць, водночас наповнюючи кишені канапками і крекерсами з паперових торбинок.

— Дуже радо прийду. Дякую за запрошення. Дуже мені мило.

Проминувши акведук і відразу за ним придорожнє кафе «Колиба», «крайслер» плавно, як для своєї комплекції, зробив останній поворот на Чортопіль, ще за кілька хвилин на схилі праворуч виникла готична садиба Лянцкоронського.

— Не знаю, як тепер, — заговорив після деякої мовчанки Попель, — але в мої часи там, за Лянцкоронськими, були препишні ожини. Я малим хлопцем ходив їх збирати. Там я перший раз був з панною…

— І взули її? — поцікавився Юрко.

— Прошу?

— Він питає, чи відбувся коїтус, — пояснив Гриць.

— О, ви аж таке хочете знати! В неї були такі трохи заячі передні зуби…

— І це вам перешкодило? — розуміюче спитав Юрко.

— Нє, але якщо казати відверто, я її не любив.

— А як ви взагалі ставитеся до жіноцтва? — глибокодумно поцікавився Гриць.

— Волію з ними мати суто, як у вас кажуть, ділові стосунки. Вони можуть дуже багато в цьому житті. О, вже Чортопіль!.. Ви собі навіть уявити того не можете, що для мене цей Чортопіль! Ці старенькі вілли з диким виноградом, ці мури, ці вежі з маленькими віконечками, ці гори, які звідусюди видно, цей домініканський костел. Зараз, якщо не помиляюся, просто по цій вулиці, а тоді скрутити направо — і вже будете мати площу Ринок. Ага, нє, перепрошую, другий скрут направо, бо перший приведе до церкви Воскресіння…

— Пане Попель, маєте чудову пам'ять, — похвалив Гриць.

— Скільки ж вам років? — пішов навпростець Юрко.

— Я не є молодий і не є старий, хлопці. Я вічний. Як, зрештою, і ви. Площа Ринок, прошу дуже! Тамті не на вас чекають? Гадаю, ми ще побачимося, вельми вдячний за товариство, було дуже приємно, веселих свят!..

— Веселих свят, старий мудаче, — сказав Немирич, коли величний «імперіал» уже від'їхав від них, і по цих словах розглянувся довкола.

На площі йшли останні приготування до свята: виносилися столи, напиналися намети, монтувалися помости, прикрашені стрічками, гірляндами і лампіонами. Багатоголові юрмиська вже прибували сюди зі свічками, масками й прапорцями.

— Он вони стоять, уже чекають, — кивнув Гриць у напрямку пам'ятника першим комсомольцям, що бовванів серед площі.— Слухай, Мартофляк знову жінку припер… Хому, як завжди, не впізнати… А то що за свинський бльондин з ними?..

Білинкевич — а саме так назвався свинський бльондин, інструктор Чортопільського міськкому комсомолу, член ОРГКОМІТЕТУ, який зустрів на вокзалі Хомського, офіційний хлопчина в радянському костюмі і при краватці, майже мажор, — пропонував усім негайно йти поселятися в готелі «Синьогора», де для учасників свята, за його словами, замовлено місця, але товариство не схотіло його навіть слухати, оскільки в шаленій голові Немирича виникла ідея пива.

— Ми не можемо просто так піти, не спробувавши тутешнього пива, — заявив Юрко. — Це все одно, що навіки зганьбитися, вкритися неславою, показати ворогові спину, зрадити самих себе, накласти в штани. Зрештою, ми маємо певні моральні обов'язки перед самими собою!

Усі інші гаряче підтримали його, за винятком Мартусі, яка дещо закопилила губку, але оскільки її дорогоцінний Мартофляк енергійно схвалив ідею Немирича, змирилася й рушила слідом за друзяками до гостинно розчахнутої пивнички «Під оселедцем», що знаходилася тут-таки, на Ринку, в одному зі старих купецьких підвалів.

Зійшовши на саме дно крутими слизькими сходами і продершися крізь густий задимлений ліс пияків, що їх о цій порі у пивничці було більше як завше і кожен з яких не забув обмацати Марту липким вологим поглядом, друзяки все-таки знайшли вільний заляпаний піною столик. Білинкевич зник десь у кухонних лабіринтах, але за хвилю повернувся і цілих два офіціанти почали носити до їхнього столика пиво з солоними паличками. Пиво й справді виявилося смачним, і Немирич розповів довгу його праісторію, котра брала початок ще за Австрії, коли відомий бровар Махальський заснував філію у Чортополі, розраховуючи на винятково сприятливий хімічний склад води в Річці, причому розрахунок виявився настільки щасливий, що вже незабаром чортопільське пиво постачалося до двору його цісарсько-королівської величності у Відень.