— Ваша королівська високість ще молоді, — відповів гетьман.

— Кого боги люблять, молодим беруть до себе, — закінчив король і нараз зірвався з місця. — Пане гетьмане, — почав зовсім другим тоном. — Чому ви мені привели так мало війська?

Гетьман не сподівався такого питання. Яка його ціль? Випередити питання гегьмана, чому король не спішиться Батуринові на відбій? Мабуть, що так. І гетьман, злегка всміхаючись, відповів ласкавим голосом.

— А чому ваша королівська милість не рішилася йти скорше на Україну? Чому не вибрали дороги через Галицьку землю, вона ж коротша і безпечніша. Чому ваша милість пустилася зразу в напрямі Москви, а шолиш довідавшися, шо цар Петро ex consiho генерала Гольца на тридцять миль від московської границі казав край безпощадно палити, завернули на багату в збіжжя Україну? А між тим цар витягнув від мене не менше десяти тисяч козаків у допомогу Синявському, поверх три тисячі пішло до Шереметєва, а стільки ж, і то що кращої кінниці, як з-під серця вирвав і покликав до себе… Чому? Чому? У кожній війні і кождому вождеві можна всіляких «чому?» ставити цілу силу. А одинока відповідь на них це тая dura necessitas, про яку ваша королівська милість перед хвилиною зводили казати. Усяку похибку робимо тому, бо нам здається, що ми її мусимо зробити, а будучність, не розуміючи того мусу, робить нас відповідальними за неї.

Король пильно вдивлявся в гетьманове обличчя. Бліді мрінливі очі боролися з темними і палкими. Оба вони розуміли, що їм треба зрозумітися, що між ними не сміє бути облуди, бо діло яке вони зважилися разом робити, вимагає безумовного довір'я. І король без усякого вступу спитав:

— А листи Тарла до гетьмана Мазепи?

На гетьмана це питання не зробило ніякого вражіння. Він ніби здавна на його ждав.

— Листи, які писав до мене Тарло, один із найдіяльніших прихильників короля Лещинського, і в яких він завзивав мене до скоршого переходу на бік шведів і Станіслава, я нарочно післав був до Москви, щоб відвернути ними увагу царя від моїх факцій з вашою милостею, і велика шкода, що вони не дійшли туди, куди я їх післав.

— Чому ж бо то?

— А тому, що, прочитавши їх, ваша королівська милість втратила віру в мої добрі наміри, гадали собі, що я їх тягну в біду, і минуло декілька днів, заки вияснилася справа. Боюсь, щоб тая проволока для обох нас не мала погубних наслідків, бо нема більшого деспота на світі, як час, а на війні нема нічого гіршого, як припізнитися.

— Ви, певно, маєте свій Батурин на гадці?

— Я маю на гадці свій обов'язок.

— На війні я знаю тільки один обов'язок: побідити.

— А я знаю ще й другий: не дати на поталу своїх людей. Король замовк і задумався. А по хвилині спитав:

— Багато тих людей маєте в Батурині?

— Більше десяти тисяч, гармату, муніцію і поживу для армії вашої королівської милості.

— Так ви, значиться, в Батурин наготовилися?

— А куди ж би?

— Можна гадати, що на другий бік.

— До царя?

— Еге ж.

— Ваша королівська милість обиджають мене такою здогадкою.

— Це не було моїм наміром. Dura necessitas, пане гетьмане, dura necessitas.

— Dura necessitas — це для мене Батурин. Гетьман промовив ті слова таким тоном, що король уважав зайвою дальшу розмову. Подав гетьманові руку. Гетьман обома стиснув її кріпко.

— Розумію вас, — промовив, — і сподіюся, що більше непорозумінь поміж нами не буде. Можете двигнути свої полки, моя армія рушить слідом за вами.

Гетьман випровадив короля і зачекав, поки цей не скочив на Аякса і почвалав так скоро, ніби в його таборі горіло.

Переїжджаючи, зрушував галузки придорожних дерев, і на нього сипався срібнопухий іней.

Небо було синє, світ здавався таким гарним, ніби на ньому ніколи й не було ніякої війни.

Гетьман довго дивився за зникаючим у перспективі королем.

Як вернув до їдальні, Орлик і Войнаровський стояли при столі.

— А Ганна де? — спитав Войнаровського гетьман.

— Я її насилу вговорив, щоб положилася на годинку.

— Приколисав?

Войнаровський облився рум'янцем.

— Ні, дядьку. Лиш намовив, щоб задрімала. Вона ж не спала кілька ночей.

— Брава жінка. Гарні доні вдалися покійному Василеві

Леонтійовичеві… Гай-гай!.. Гарні, та нещасливі… Нікому Бог усього не дає, лиш потрошки… Так… Заки наші двигнуться, мине яка година, а тоді ми нашу Ганну положимо в карету, гарно обтулимо шубами, і поїде з нами… Що ж робити, зв'язав нас Бог з Кочубеєвим родом, мабуть, розв'язатися годі.

Орлик аж горів з цікавості, чим покінчилася розмова гетьмана з королем. Не втерпів.

— Дозвольте, ваша милосте, спитати, чого приїздив король?

Гетьман, ніби не чув того питання, ніби зайнятий був іншими гадками. В комнаті хвилину панувала тишина, чути було, як з дерев осипався іней.

— Чого ти хотів, Пилипе? — звернувся нараз гетьман до генерального писаря. — Про короля питаєш? Король, бачиш, то такий чоловік, що я з ним, мабуть, не розлучуся до смерті. Затям те собі: до смерті.