Зверху загуркотіло, грюкнуло, видно, закрили ляду і замкнули двері. В ямі стало зовсім темно.

Якийсь час, ошелешений падінням і пригнічений тим, що з ним сталося, Добриня стояв мовчки, не рухаючись. Потім, тримаючись за стіну зруба і боячись, щоб не впасти у яму для нечистот, обережно ступив два кроки в один бік — стіна, в другий — теж стіна. Не розженешся тут! Справжня домовина!

Важкий розпач поволі, як холодне гаддя, почав заповзати в його серце. Ноги затремтіли, підігнулися, і він, опираючись спиною на слизький запліснявілий зруб, сповз униз, на нерівну дерев'яну підлогу...

2

Їдучи з невеликим почтом до короля Бели, князь Михайло Всеволодович несподівано для себе і своїх супутників зустрів у пушті[46] — угорському степу — половців. У долині, над заболоченою річкою, стояли рядком темні гостроверхі вежі-юрти на возах, перед ними горіли багаття, вешталися жінки, чоловіки, діти, на лузі паслися коні, ремиґала худоба, мекали вівці.

Князь не повірив очам і, вражений, повернувся до боярина Федора.

— Чи мені приверзлося? Чи й справді половці? І де вони тут взялися?

Сонце било прямо в обличчя. Боярин приклав долоню козирком до лоба.

— Половці! Їй-богу, половці! Помітили нас, сідають на коней і скачуть сюди!

Всі зупинилися. Гридні оточили князя — поклали руки на держаки мечів.

Половці наблизилися, їх було не менше сотні. Передній запитав:

— Хто ви?

— Я київський князь Михайло. А це — мої супутники, — стримано відповів Михайло Всеволодович. — А ви хто? Якого хана піддані?

— Хана Котяна... Я його син Тігак. Князь зрадів.

— О, яким побитом хан Котян опинився тут? Я ж його знаю! Ми разом з ним билися проти татар на Калції Я хотів би побачити хана!

Тігак приклав руку до грудей.

— Хан Котян з радістю зустріне великого князя київського. Я проведу вас до нього, їдьте за мною!

Вони довго їхали весняним степом. Сніг уже зійшов з землі. Було тепло. В голубому небі весело дзвеніли жайворонки. Рання весна пробудила землю від зимового сну — і вона щедро вкривалася молодим зелом, на повні груди дихала його духмяними пахощами, стріляла бростю й бруньками на всі боки.

На видноколі то там, то тут темніли юрти — то видні-лися стійбища половецьких родів.

Стійбище хана Котяна виринуло з-за пагорба раптово. У великій затишній долині, над чималим озером курилися дими, стояло багато возів з вежами. Вдалині пастухи пасли отари і стада.

Ханська юрта вирізнялася з-поміж інших більшим розміром, білим кольором та тим, що стояла окремо на крутому березі. Перед юртою горів вогонь, а біля нього на товстій сірій кошмі, застеленій килимом, сидів, підібгавши під себе ноги, сивий старий половець у малиновому чекмені та лисячому тумаку[47] на круглій голові.

Хан Котян! Обличчя його було темне, пооране зморшками, рідкі сиві вуса звисали на рота, але з-під важких повік світився чіпкий, уважний погляд карих очей. Він давно запримітив верхівців, упізнав сина і тепер намагався розпізнати незнайомців, що їхали з ним.

Тігак скочив з коня.

— Великий хане, я привів київського коназа Михайла — він їде в Естергом до короля Бели.

Котян довго вдивлявся в князя. Потім, упізнавши, досить прудко, без видимого зусилля підхопився і розкинув руки для обіймів.

— Ай справді князь Михайло! Я радий вітати тебе, княже, у себе дома! Князь обійняв Котяна.

— Скільки літ, скільки зим, хане!.. Однак мені дивно бачити тебе не в Половецькій землі, а в Угорській. Котян не відповів, а повернувся до сина.

— Тігаку, сину, пригости киян якнайкраще, а мені з князем хай подадуть обід до юрти! — І відкинув важкий полог. — Прошу, княже!

У юрті стояли сутінки, було тепло і затишно. На завішаних килимами стінах висіла зброя. Долівка теж у килимах, а на них, попід стінами, лежали пухкі барвисті подушки.

Поки хан і князь роздягалися та всідалися, дві молоді половчанки внесли обід — тушковану баранину, тонкі підсмажені коржі, сир, айран та кумис. Поряд поклали вишиті рушники — витирати руки.

Хан запросив до обіду.

— Що, княже, маємо, тим і вітаємо. Зараз ми зовсім збідніли. І ледве вислизнули із Батиєвого зашморга. Ти запитав мене, чому я не в Половецькій землі, а в Угорській...

Котян запив шматок баранини кумисом і подав другу чашку князеві. Вони поволі жували їжу своїми старими, з'їденими зубами і тихо бесідували. Товмач їм був не потрібен: Котян добре розмовляв мовою своїх сусідів.