Взагалi-то, зовнiшнiсть жiнки залежить вiд того, ким вона себе вважає. Поганенькою? Нема питань: стоптанi туфлi («Є i новi, але цi шкода викидати!»); дулька з волосся, пришпилена на потилицi («Я не якась розцяцькована фiфа з бiозавивкою!»); суворi очi («Я жiнка серйозна, мов трансформатор: «Не пiдходь - уб'є!»).

Ця ж раз i назавжди утвердила себе красунею i була нею.

Вона стояла у коридорi лiкарнi i чекала.

– Солоденька, ви до мене?
– визирнув з свого кабiнету хiрург Соєв i обдав незнайомку шквалом жагучої пристрастi.

– Я до Семена Плющика, - вiдповiла незнайомка.

– Якi люди! Якi люди!
– роздмухуючи нiздрi, заквакав Соєв, проводжаючи вiдвiдувачку до потрiбного кабiнету.
– А я вам, часом, не можу допомогти?

– Тiльки тим, що зачините дверi з того боку!

Соєв послухався.

А невдовзi з кабiнету вискочила, затискуючи рота долонькою, червона вiд реготу медсестра Нiночка, що сидiла на прийомi разом з Плющиком.

Вона побiгла так швидко, що Соєв ледь встиг вщипнути її за чималу сiдницю.

Те, що вiдбулося за дверима кабiнету номер тридцять, стало вiдомо зi слiв Нiночки. А вiдбулося ось що.

Дiвчина увiйшла («Колiр обличчя - ну просто - персик! I, зауважте, без грама косметики!»), сказала «нашому вбогенькому»: «Привiт, потворко!» Плющик розквiт, мов троянда. Зронив ручку. Вдарився лобом об стiл, перевернув вазон. («Ох, панове, це треба було бачити!!»). Пiдвiвся. I тодi незнайомка… цьомкнула його прямо в потилицю. («Жах який! Уявляєте? Ну тут я вже не витримала…»).

*

Оленцi Березовськiй двадцять шiсть. П'ять з них вона сумирно провела в стiнах унiверситету, виборюючи диплом фiлолога. Тепер вона працює дрiбним клерком в туристичному бюро.

Робота непогана, але досить нудна. Вона сидить у кiмнатцi з трьома молодими спiвробiтницями i органiзовує чужий вiдпочинок. I, якщо до неї приходить якийсь чоловiк, то це зазвичай чийсь чоловiк, що вирiшив влаштувати гарний вiдпочинок своїй родинi.

Тiльки й того.

До того ж, Оленка - пристрасний колекцiонер антикварних книжок.

Але це хобi не подiляв жоден з претендентiв на її руку i серце. Але в двадцять шiсть треба виходити замiж…

«Треба!» - так вважає Оленчина мати. I це невiдворотне «треба» висiло над її пухнастою голiвкою, як домоклiв меч. Адже вона звикла у всьому довiряти матусi.

Плющик та Березовська познайомились на аукцiонi раритетних видань. Аукцiон був органiзований як лотерея.

Кожному учаснику видавали номер. Крутили барабан. Кулька, що викочувалась звiдти, символiзувала омрiяну книжку. Плющику нiколи не таланило. Нещодавно вiн твердо вирiшив, що йде на аукцiон востаннє. Але вiн був азартним. А, можливо, доля сама штовхала його в потилицю. Головуючий оголосив, що в наступному лотi розiгрується рiдкiсне видання сонетiв Шекспiра. Плющик i Олена сидiли поруч. Олена нервово посунулась вперед, i її довгий «кiнський хвiст» ковзнув по плечi Плющика. Як людина, що не має рослинностi на головi, Плющик зморщився i механiчним рухом злегка (ну, зовсiм, зовсiм легесенько) поправив Оленцi зачiску. Кажучи простiше, зняв її «хвiст» зi свого плеча i перекинув їй на шию - там де вiн i мав бути.

– Кретин!
– одразу зреагувала Оленка (вона завжди була готова дати вiдсiч будь-якому нахабi).

– Патлата… - не дивлячись на спiврозмовницю, м'яко вiдбив атаку Плющик.

Олена пронизала його лазерним поглядом i одразу послабила атаку, адже супротивник безпечний: старомодна бiлоснiжна сорочка, штанцi - ги-ги!
– з охайно напрасованими «стрiлочками», розсiяний погляд…

– Потворка!
– прошепотiла Олена i в мить радiсно вхопила його за руку, в якiй той стискав картку з номером: - Ваш виграв!

– Що?
– не зрозумiв Плющик.

– Тьху, потворко!
– беззлобно обурилась Оленка.
–

Ваш номер виграв.

I вона зiбгала свою картку в руцi. Плющику поталанило вперше. З Шекспiром. Про решту вiн поки що не знав. Не знав, тому i запитав у засмученої дiвчини:

– Любите Шекспiра?

– Люблю… - вiдповiла Олена i почала просуватися до виходу - аукцiон закiнчився.

Несподiвано Плющик уявив (хоча фантазував на цi забороненi теми доволi рiдко), що це вона сказала ЙОМУ! Ось ЦЕ. Це саме. Це слово…

Як воно звучить? Лю-блю…

Тут Плющик з жахом i соромом констатував, що думає про… жiнку.

Вiн, негарний, незграбний, той, що нiколи не мав успiху у жiнок! Вiн думає про жiнку. Цiкаво, що б на це сказала мати? Вона так мрiє про внукiв… Господи, про кого?! Про внукiв! Таких собi рожевих iстот в мереживi i гольфах з балабонами… Дмитру це точно не сподобалося б. Адже наразi вiн єдине божество в хатi. Навiть пахне, нiби щойно з Олiмпу - шампунем.

Так, а до чого ж тут ВОНА? Та вона ж i є - жiнка! Тобто матерiалiзоване втiлення поняття, про яке вiн завжди думав вiдсторонено, як, наприклад, про купiвлю вiлли на Канарах.