Далі пан Адам виписував те, що міг виписати тільки він. Вмовляв іменем нашого Бога спільного зупинитися, не йти з своїм військом далі, рішити все миром, плакав над невчасною смертю короля (а може, саме вчасна, бо, коли валиться королівство, навіщо жити монархові!), закликав мене більше не вдаватися до зброї, не грозити короні силою в тривожну пору безкоролів’я, себто інтеррегнум, а брався перед канцлером Оссолінським, перед сенатом і сеймом домогтися, щоб козакам прощено всі провини, не згадувано ніяких злочинів, бо єдиний злочин, якого не можна допустити, — це коли б захотіли відірватися од тіла Речі Посполитої, а козаки ж цього не хочуть, та й пан Хмельницький гаразд відає, яке то щастя Україні позоставатися в лоні матки — ойчизни королівської, не втинати пуповини, що не тільки поєднує, а й живить.

Поки Виговський вичитував мені густо плетені словеса пана сенатора, я весь кипів од гніву. Україна має конче зостатися в лоні ойчизни королівської? Чом би то мала! Хіба земля наша сама собі не вітчизна? Були ж князі колись, гриміла слава, квітла земля, іноземні володарі сватів своїх до Києва засилали, купці з усього світу везли свої товари. Тоді насунули чорні орди, підступили під вали Києва, а великий князь Данило товкся десь коло свого Галича, тузявся з боярами, а Київ оддав і все оддав. Тоді Гедимін прийшов — і кинулися під його руку, аби тільки виприснути з — під орди. Вийшло, ніби добровільно приєдналися до Литви, хоч ніщо нас не єднало, крім меча Гедимінового. Тоді Ягайло поженився з Ядвігою і нас стали передавати в корону польську, вже й не питаючи, а виходило, що знов ніби добровільно притулилися до чужого боку. Чого ж шукали і що знайшли? Чужої слави чи затишку під чужим крилом? Знайшли сотню літ рабства панського — ось що! А тепер пан Кисіль знов про це лоно! Вирвемося і одторгнемося! Розвалимо королівство, розколемо його так, що ніхто вже не стулить!

— Скажи осавулам, хай на завтра скликають козаків, та прочитаємо їм усім це писання пана Киселя, — велів я Виговському. — І того попа теж постав там, хай послухає, щоб обіуш дзвеніло.

Листа сенаторського чіпав я перед військом сам. У пана Йвана був занадто дрібний голос для такого читання, хоч і кортіло йому показатися перед усіма при боці в самого гетьмана.

Я з старшинами стояв на високім краю широкої долини Росі, річка текла десь далеко за вербами й лозами, а тут по долині розлилося ціле море людське, яскраві жупани й білі свитки, чорні шапки смушеві і голі голови, зброя багато здоблена і просто кілки на кістлявих плечах, козаки, збиті в полки ще з — під Жовтих Вод і Корсуня, і помічне військо нелічене, давні товариші здатні і тисячі безіменного люду з тих, що не пам’ятають, як їх і звати, зате пам’ятають свої кривди.

Голос мій набув не знаної мені різкості, аж я сам дивувався, кожне слово чутно далеко, летіло воно по долині широко й вільно, та однаково не долітало до всіх, бо зібралося тут війська тисяч на сімдесят, і од найменшого поруху цих натовпів незліченних ніби вітер проходив над долиною і грізний помурк пролинав у просторі. Тоді я вмовкав на якийсь час, поки знов залягала тиша, і повільно читав далі. Чули не всі. Хто стояв ближче, переказував почуте далі, додаючи щоразу трохи й од себе, так воно котилося ширше й ширше, обростало заувагами, переінакшувалося й перекручувалося до невпізнання, до глупоти й сміху, умовляння ставали. погрозами, обіцянки — наміром карати, заклики до замирення — проголошенням війни, благання не одриватися од тіла корони — брутальним одторгненням і збанітуванням. Навіть коли б усі чули те, що писав пан сенатор, то й тоді нічого б не діждався він, окрім обурення й зневаги, а тепер слід чекати було справжньої грози, потрясіння землі, й неба, пробудження всіх стихій. Зроджувалося поволі, котилося з найдальшої далини невиразним пощумом, тоді грізним гулом, тоді вдарило ревінням і гуком, прорізалося нестерпними криками, так що вже годі пробувати перемогти це море, треба стояти й слухати.

— Що воно там пише, що виписує!

— А геть з ним до лиха!

— До чортової матері!

— До всіх чортів і чортят!

— Ще питати в пана!

— Візьмемо й так!

Не станемо просити!

— Бо й у кого?

— Казав пан — кожух дам!

— Хай сам у нім гріється!

— Та вошей годує!

— Го — го — го!

Коли народ так гукає, хто може підняти проти нього свій голос, хай і найдужчий?

— Чув, отче? — спитав я Петронія. — Передай пану Киселю, що тут чув і бачив. Хоче трактувати з нами, то хай сам приїздить та на все погляне. Ми не проти трактатів. А тепер, щоб замирити моїх козаків, може, відправили б ви з отцем Федором службу Божу?

Отець Петроній мовчки видивився на мене: чи не глумлюся з нього? Бо хто ж у такому галасі стане слухати відправу священницьку?

— Лякаєшся, що не стануть слухати? — посміявся я з страхів ігуменових. — То ж пана сенатора не хочуть чути, а Бога послухають. Аби лиш слуги його промовляли.

Отець Федір вже й спорудив аналой похідний: дві бочки перевернуті накрито плащаницею, покладено книгу темну і стару, поставлено розп’яття. Обидва священики стали по боках аналоя цього козацького — отець Федір біля книги, Петроній коло розп’яття, здійняли догори руки, мовчки благословляючи, криків ставало менше й менше, аж поки все втишилося так, що священики на два голоси змогли проспівати акафіст, а після акафіста і все козацтво, хоч і не вельми дружно, але розчулено затягнуло «О всепітая мати!».

По службі я священиків і всіх старшин звав до свого намету трапезного і по кілька чарок горілки трактував, і тут отець Федір підшепнув мені:

— Ой, сину, треба тобі сховатися од суєти сієї та дати спочинок душі, бо не витримає вона, обірветься, як струна на кобзі, а тоді гріх великий ляже на всіх нас, на мене ж, слугу Божого, то й найбільший!

— Де ж тепер сховаєшся, отче? Бачив, скільки люду сколотилося? Треба його до пуття довести, на полки розписати, полковників настановити, розіслати по Україні. Про все тепер дбати належить. Щоб військо не вмирало з голоду, щоб була зброя, армата, припас, щоб не бракувало грошей. А ще ж державне хазяйство, судочинство, поштова комунікація, добрі шпиги і зручні агенти, послання до сусідніх держав — все лежить на моїй голові, як же тут сховаєшся, куди прихилишся? Про мене співають, що почав землю копитами кінськими орати, кров’ю поливати, а я ж і житом — пшеницею хочу її засіяти, та й щоб уродив не кукіль, а яре зерно, і щоб діти виросли на тій землі.

— Бог мені не простить, як не вбережу тебе, сину, — правив своє отець Федір.

Якби ж чоловік знав, од чого має оберігатися і як?

Я визначив полки і полковників і розіслав їх на воєнний чин. Вже не досить мені було тепер знаних, у великому вирі війни підіймалися нові постаті могутні, до імен своїх давніх побратимів мав я долучати нові імена, розписав на полки всю Україну, як би сказати: де байрак, там і козак, що село, то й сотник. Так і сталося, що земля наша, може, вперше в своїй історії мала уряди свої власні з надією на волю і правду, дотримувати ж тих надій мали мої полковники обіруч Дніпра аж до волохів на один бік, та до Литви, Білої Русі і Російської держави — на другий: чигиринський — Вешняк, черкаський — Кричевський, корсунський — Топига, канівський — Бурляй, білоцерківський — Гиря, переяславський — Джелалій, прилуцький — Шумейко, миргородський — Гладкий, борзненський — Голота, київський — Богун, полтавський — Пушкар, уманський — Ганжа, кальницький — Гоголь, брацлавський — Нечай, Кривоніс став мовби моїм найпершим наказним гетьманом над підручним помічним військом, що його кинути можна б чи проти збройної ватаги шляхетської, яка зродиться десь неждано, чи й проти орди, коли стане розбишакувати, чи й проти якогось з мок полковників, яким я так щедро й без вагань віддав усю Україну.