Шрифт:
Спочатку його зачарувала краса мелодій, переплетених з чудовими голосами, та співучої ельфійської мови, хоч він і розумів її погано. Йому здавалося, буцімто слова стають видимими, втілюються у картини далеких земель та дивних речей, недоступних навіть уяві. Замість освітленої каміном зали Фродо бачив золотавий серпанок над пінними морями, зітхаючими біля берегів Недосяжного Світу. Потім видіння [246] все більше стали подібними до сну, аж нарешті нескінченна, золота й срібна ріка, що примхливо грала невловимими, мінливими хвилями, підхопила Фродо, потопила та пронизала його. Під вагою блискучого валу затремтіло й відлетіло повітря, і Фродо потягло до безодні сну.
Довго блукав він у царстві плинної води, поки вона не змінилася спершу на музику, а потім на голос, дуже знайомий — немов Більбо співуче читав вірші. Слова, спочатку ледь чутні, мало-помалу залунали виразніше:
В Арвернієні корабельПобудував Еаравділ,З дерев найкращих, що знайтиВін міг у лісі Німбретіль.Вітрила срібні виткав він,Кріпив вогні — світити шлях,Був лебединим ніс човна,На щоглі ясно сяяв стяг.У срібні лати королівВін огорнув могутній стан,Взяв щит з плетінням давніх рун —Щоб захиститися від ран,Взяв стріл надійних сагайдак,І ріг дракона — вірний лук,І меч, що блискавкою був,Коли його він брав до рук.Взяв адамантовий шолом,Що гребінь мав з орлиних крил,Й смарагд на грудях зеленівУламком океанських хвиль. При світлі Місяця морякБлукав в загублених морях,Відважно плив — туди, де бувДля нього ще незнаний шлях.Там скреготів холодний лід,Сірів од попелу пісок,І в темряві підступних водЗгасало полум'я зірок,Там Ніч зливалася з Ніщо,І, розвернувши корабель,Крізь товщу хмар він знов пішов —Назад, до втрачених земель.Аж раптом Ельвінг з-під небесЗлетіла, впавши на крило,І він, увінчаний вогнем, [247]Із коронованим чолом,Вітрами гнаний, прямувавНа світлий захід, повний сил,Туди, куди його велиВітри й коштовний Сільмаріл.Долаючи буруни хвиль,Він мчав до сяйва берегів,Які побачили колисьНародження прадавніх днів.Дім ельфів із легенд явивсьУ білім полум'ї небес —І відступила темна ніч,І страх його відразу щез:Благословенний ЕльдамарЙому свою красу являв,Й моряк, повз тисячі струмків,До Тіріону прямував.Там він почув старі пісніТа рими стародавніх саг,Зодягся в біле, й сім вогнівЙому освітлювали шлях,Як він ішов у зали тих,Над ким безсилий часу плин,Коли він бачив КороляІ передвічний Ільмарін.Він чув слова і зрів усе,Що сховано в туманах літ,Видіння ельфів і людей,Минулий та майбутній світ.Він в дар отримав корабель,Коли настав урочний час,Що був надійним і легким,Де ясно сяяв блиск прикрас,Де весла срібними були,І де борти вкривав мітріл,Де подарунком ЕлберетПалав коштовний Сільмаріл.І він злетів у небеса,Назад, крізь темряву нічну,Від Краю Світу — знов на схід,За тьмяну сіру пелену.Мов зірка ясна уночі,Він полетів в знайомий світ, [248]І Сонце промені своїЙому направило услід.Він чув, як плакали жінки,Він бачив сум ельфійських дів,Що долетів до корабляЛуною горя Давніх Днів,І поклик Долі він відчувНа крилах срібного човна,Коли злетіла від земліТа пісня — тиха і сумна… І, обірвавши свій політ,Він зупинився в небесах —Надію в душах розбудитьІ розігнати темний страх.Навік залишившись Вогнем,Що вказує забутий шляхДо тих божественних земель,Укритих в Західних морях… ** Переклад С. Бондаренко.Голос замовк. Фродо розплющив очі і побачив, що Біль-бо сидить на своєму ослінчику в оточенні посмішок та оплесків.
— А тепер, будь ласка, повтори, — попросив один з ельфів.
Більбо встав і поклонився:
— Я задоволений, Ліндіре, але повторювати усе спочатку так втомливо!
— Ну, тільки не тобі, - заперечили, сміючись, ельфи. — Ти, здається, ніколи не втомлюєшся декламувати власні віршики! Але нам замало одного разу, щоб відповісти на твоє питання!
— Як! — вигукнув Більбо. — Ви не можете визначити, яку частину вигадав я, а яку — Дунадан?
— Нам нелегко помітити різницю між двома смертними.
— Дурниці, Ліндіре, — пирхнув Більбо. — Якщо ти не можеш відрізнити людину від гобіта, то твоє судження не таке витончене, як я вважав! Ми ж різні, як горох та яблука!
— Можливо. Вівці у стаді можуть розрізнити одна одну, — розсміявся Ліндір. — І пастухи теж. Але ми не вивчали смертних. У нас були інші справи! [249]
— Сперечатися з тобою я не стану. Після стількох пісень та музики мене тягне до сну. Вгадуйте самі, якщо бажаєте!
Більбо підвівся й наблизився до племінника.
— Ну, я вже впорався, — неголосно сказав він. — Вийшло краще, ніж я очікував. Мене часто прохають повторити. Як це на твій погляд?
— Я й не думав здогадуватись, — посміхнувся Фродо.
— Та й не треба. По суті, всі слова мої. Арагорн тільки довів мені, що треба згадати зелений камінь, той смарагд. Йому це здається важливим, не знаю чому. А взагалі він вважає, що ця тема вище мого розуміння, і якщо вже я набрався такої хоробрості, що складаю поему про Еаренділа у домі Елронда, то щоб ні на кого, крім себе, не нарікав. Щиро кажучи, правильно вважає.
— Ну, не знаю, — сказав Фродо, — мені чогось усе здалося досить до ладу. Я задрімав був, а тут ти почав, немов мій сон продовжився. Я не збагнув, що це твій голос, майже до самого кінця.
— Тут дійсно без звички важко не заснути. Гобіти ніколи не матимуть такого апетиту до музики та поезії, як ельфи. Для них це щось на зразок пригощення чи навіть солодше за десерт. Вони ще довго будуть вправлятися. Давай чкурнемо куди-небудь та побесідуємо без сторонніх вух!
— А можна? — спитав Фродо.
— Безперечно. Це ж свято, не робота. Входить та виходить кожний, як завгодно, аби не шуміли.
Вони тихцем відійшли у затінок і попрямували до дверей. Сем залишився в залі, він солодко спав, посміхаючись уві сні. І хоча Фродо радів нагоді побути з Більбо, виходячи з Камінної зали, він мимоволі відчув жаль. Гобіти вже ступили на поріг, коли чистий дзвінкий голос почав: