Мов вихор, рвонувся білий кінь, долаючи останній відрізок дороги. В цю ж мить чорні коні метнулися за ним, а Вершники моторошно заволали, і Фродо впізнав те волання, повне відчаю та люті, що колись чув у Східній чверті. На цей поклик відповіли — жахаючи Фродо та його друзів, з-за дерев і скель ліворуч з'явилося ще четверо вершників. Двоє з них попрямували до Фродо, двоє інших шалено поскакали йому навперейми, до ріки; їх наче вітром несло, й чим ближче, тим вищими й жахливішими ставали вони.

Фродо кинув оком через плече. Друзів його вже не було видно. Вершники відставали — навіть їхнім скакунам не під силу було змагатися з білим конем Глорфінделя. І ще раз озирнувся Фродо, й надії його згасли: перш ніж він дістанеться до Броду, двоє із засідки відріжуть йому шлях. Він бачив їх тепер чітко — без плащів та каптурів, у брудно-білих шатах. Оголені мечі були в їхніх руках, шоломи на головах. Неживі очі палали, і вони кликали його жорстокими голосами.

Страх виповнив душу Фродо. Він забув про меч. Він не міг кричати. Заплющивши очі, він ухопився за гриву коня. Вітер свистів у вухах, а дзвіночки на збруї дзенькали тепер пронизливо й несамовито. Мертвотний холод, немов спис, пронизав його, але білий кінь останнім відчайдушним стрибком пронісся, наче птах, наче язик полум'я, прямо перед носом найближчого вершника.

Фродо почув плюскіт — вода завирувала біля його ніг. Ще довгий стрибок — і Асфалот, вискочивши з води, почав підійматися по кам'янистій стежці. Вони перейшли ріку. Брід був позаду.

Але погоня не відставала. На верху урвища кінь зупинився й шалено заіржав. Дев'ятеро вершників завмерли на краю води по той бік ріки, й Фродо втратив волю, зазирнувши у грізні обличчя, звернуті до нього. Що б могло завадити їм переправитися так само легко, як і він? А якщо вони переправляться, як відірватися від них на незнайомому шляху до Рівенделлу? Як владно наказують вони зупинитися! Ненависть знову ворухнулася в душі Фродо, але то вже були останні іскри. Вершник, що стояв попереду усіх, дав коню остроги й погнав його у ріку. Але кінь, торкнувшись води, подався назад. З величезним зусиллям Фродо випростався у сідлі і здійняв меч.

— Йдіть геть! — вигукнув він. — Йдіть геть! Повертайтеся до Мордору і не чіпайте мене більше! [227]

Він сам не впізнав свого голосу — тонкого, пронизливого. Вершники затрималися, але Фродо не мав тої влади, як Том Бомбадил. Вороги зайшлися хрипким, безжалісним реготом.

— До нас! Йди до нас! — волали вони. — У Мордор поїдемо разом!

— Йдіть геть! — прошепотів він.

— Перстень! Перстень! — замогильними голосами гукали вони, і тої ж миті їхній ватажок примусив коня увійти у воду, а за ним слідом рушили ще двоє.

— В ім'я Елберет та прекрасної Лючіень! — зібравши решту сил, вигукнув Фродо і підніс меч. — Не взяти вам ані мене, ані Персня!

Тоді вождь Дев'ятки, що вже досяг середини Броду, загрозливо підвівся у стременах і здійняв руку догори. Фродо занімів. Язик його прилип до піднебіння, серце важко закалатало. Меч зламався й випав з тремтячої руки. Ельфійський кінь позадкував і захрипів. Перший з чорних коней вже ось-ось ступить на берег…

У цю мить пролунав, мов грім, рев і гуркіт води, що котила безліч каміння. Невиразно побачив Фродо, як ріка унизу здибилася, і хвилі прокотилися по ній, неначе кіннота у білих китицях піни. Біле полум'я зблискувало на їхніх гребенях, а серед хвиль миготіли вершники на білих конях з пінними гривами. Ворога, застигнуті посеред ріки, були відразу перекинуті й миттєво поховані під розгніваними валами. Ті, що залишилися біля берега, із жахом відступили.

Вже тільки краєчком свідомості Фродо почув крики, йому примарилося, немов на Вершників, що забарилися на березі, мчиться воїн в ореолі сліпучого світла, а за ним бігли якісь розпливчасті фігурки, розмахуючи смолоскипами, які яскраво палали у похмурій імлі, що сповила світ.

Чорні коні, шаленіючи, понесли вершників просто у вируючу, бурхливу воду. їхнє заливчасте іржання загубилося у ревінні ріки, що несла їх геть.

Фродо відчув, що падає; неспокійні хвилі ніби здійнялися до неба і поглинули не тільки його ворогів, але і його самого. Більше він нічого не бачив і не чув.

Фродо прокинувся й виявив, що лежить у ліжку. Спершу він подумав, що спав і бачив довгий, неприємний сон, який ще не зовсім вивітрився з пам'яті. А може, хворів? Але звідки ж тоді над ним ця незнайома стеля: пласка, з темними балками, оздоблена багатою різьбою? Він полежав ще трохи, спостерігаючи за плямами сонячного світла на стіні і вслухаючись у шум водоспаду.

— Де це я, і котра година? — сказав він, звертаючись до стелі.

— У домі Елронда, і зараз десята ранку, — відповів чийсь голос. — Ранок двадцять четвертого жовтня, якщо це для тебе важливо.

— Гандальф! — Фродо одразу підскочив. Старий маг сидів у кріслі біля відкритого вікна.

— Так, — сказав він, — я тут. І ти, на щастя, теж тут, після всіх дурниць, що накоїв з того часу, як пішов з дому.

Фродо знову ліг. Йому було надто спокійно й затишно, щоб сперечатись, та й мага хіба переговориш… Тепер він цілковито прокинувся, і все згадалося: страхітливе «ходіння навпростець» Старим Лісом, «неприємність» у «Грайливому Поні», шалене рішення надіти Перстень на Вітровії. Фродо перебирав усе це в пам'яті й намагався второпати, як це його занесло до Рівенделлу; тишу порушувало лише тихе пихкання Гандальфової люльки, білі кільця диму вилітали у вікно.