Шрифт:
— Не знаю, як нам заощадити запаси, — бідкався Фродо. — Останнім часом ми все розподіляли без лишку, та й зараз не розкошуємо, але якщо попереду два тижні ходу або й більше, то виходить, що ми собі надто багато дозволяли.
— У лісі їжа знайдеться, — заперечив Блукач. — Ягоди, коріння, зілля, а на крайній випадок я можу щось уполювати; Поки не настань зима, голоду можна Не боятися. Але добування їжі — довга і втомлива робота, а нам треба поспішати. Отже, затягніть пояси та сподівайтеся на майбутні бенкети у домі Елронда!
Чим темніше, тим холодніше ставало на горі. Визирнувши з-за краю западини, вони нічого не бачили, крім сірої землі, та й та швидко зникала у ночі. Небо знов очистилося, на ньому з'явилися й замиготіли зірки. Фродо та його товариші скупчились Навколо вогню, загорнувшись у всі теплі речі та ковдри, які знайшлися; а Блукач тільки накинув плащ і сидів віддалік, задумливо посмоктуючи люльку.
Коли настала ніч і багаття добре розжеврілося, він почав розповідати різні історії, щоб розважити їх та заспокоїти. [204]
Слухаючи легенди про стародавні племена, про людей та ельфів, про добрі та злі вчинки минувшини, гобіти мимохіть замислилися, скільки ж років Блукачу та де він міг навчитися всього того.
— Розкажи про Гіл-Гелада, — попрохав раптом Меррі, коли Блукач скінчив оповіщання про ельфійські королівства. — Чи ти; знаєш ще якусь частину тієї балади, яку сьогодні пригадав Сем?
— Знаю, — відповів Блукач і Фродо теж знає, бо ця історія близько його стосується.
Меррі й Пін скоса глянули на Фродо, але той дивився на полум'я.
— Я знаю лише трохи та й то від Гандальфа, — сказав Фродо. — Гіл-Гелад був останнім з великих ельфійських володарів Середземдя. «Гіл-Гелад» їхньою мовою означає «Зоряне світло». Разом з Еленділом, другом ельфів, він пішов війною на…
— Досить! — перехопив його Блукач. — Не варто говорити про це, коли слуги Ворога так близько. Якщо дійдемо до дому Елронда, там зможете почути все з початку до кінця.
— Гаразд, тоді ти розкажи ще щось про давнину, — попрохав Сем, — про ельфів за часів їхнього розквіту. Дуже хочеться почути про ельфів, бо ця темрява серце гнітить!
— Добре, я розповім вам історію про Тінувіель, скорочену, бо вона дуже довга і чим скінчилась, невідомо. Нині лише Елронд точно пам'ятає, як її розповідали у давні часи. Історія чудова, хоч і сумна, як, і всі історії Середзем'я, — хай вона вас розважить.
Трохи помовчавши, він почав співучим і тихим голосом:
Схилялось віття до землі,Що з первовіку укривавБолиголову буйноцвіт, —Сплетіння чарівничих трав.Крізь крони вікових деревЛилося світло юних зір…У срібних променях і снахКружляла діва Лючіень. Невидимої флейти слівЗ галявин чувся. І квіткиВплітались в марево волось,І шати сяяли ясні. [205]І все, що суджено, збулось:Ішов Берен з Холодних гірНевидимий у хащах трав,Обіч незнаної рікиВід болю й туги умирав.Та раптом змученим очамВідкрилось диво золоте, —Прекрасна діва Лючіень,Нетлінне сяйво, ніч і день…І в такт чарівному танкуМінився одяг, і летів,Волосся шовк її вкривав… А зачарований БеренМов скам'янів, а чи прирісДо місця… Видиво яснеРозтануло. Він все стояв,Вслухаючись в ельфійський ліс.Йому вчувалось: тихий крокНадії відблиском бринівКрізь чарівничий дзвін зірок,Буяння трав і шум лісів…Так, зачарований БеренБлукав німий крізь безліч днів.Пожухлий лист з гілля злетівНа скутий кригою струмок.Та знов з'явилася вона,За нею слідом йшла весна,Раптово зринувши з імли…Сніги струмками поплили,З під ніг її квітки цвіли.Берену чувся ніжний спів, —І звуки голосу живіБули мов срібла перелив,Мов чисті струни дощові. Та лиш з'явилась — зникла вмить.Закляття впало з уст німих: —«Тінувіель, Тінувіель!»Кохане лагідне ім'яБриніло лунами в лісах,Неначе вітру течія. —І поклик долі наздогнав,І повернув її стежки,Біль і любов подарувавНа всі дороги та віки. [206]Вернулась — руку подала:»Берен лиш в очі зазирнув —Гойднулись зорі в небесах…І Лючіень, ельфійський цвіт,Безсмертна зоряна краса,Як і судилося в віках,Засяяла в його руках.