Шрифт:
Володарів Лоріену вони більше не бачили, а з ельфами спілкувалися мало — ті рідко могли та хотіли користатися вестроном, тобто загальною мовою. Гельдір, попрощавшись, повернувся до себе на північну межу, де тепер, внаслідок звісток, що принесли гості, поставили міцну варту. Леголас постійно пропадав у Галадрімів, після першої ночі навіть ночувати не приходив, хоч обідав завжди з товаришами. Часто, збираючись піти погуляти по лісу, він брав з собою Гімлі, і Хранителі дивувались такій зміні.
Сидячи у колі чи на прогулянках, вони тепер часто згадували Гандальфа, і все, що знали про нього чи колись бачили, ясно поставало перед ними. Коли тілесні рани загоїлися і втома минула, гіркота втрати загострилась. Часто чули вони поблизу чудові голоси ельфів, що оплакували загибель мага — його ім'я можна було почути серед незрозумілих слів, благозвучних та печальних: «Мітрандіре, Мітрандіре! — співали ельфи. — Мандрівник у Сірому Плащі!» (так вони любили його називати). Але Леголас, з'являючись у товаристві, не перекладав ці пісні, відговорюючись [379] тим, що не вміє: для нього горе було ще занадто свіжим, він міг плакати, а не співати.
Першим вилив свою скорботу у незграбних віршах не хто інший, як Фродо. Рідко траплялось йому скласти пісню чи вірш, і навіть в Рівенделлі він прислухався, але сам не співав, хоч у пам'яті зберігав чимало пісень, складених іншими. Але тепер, просиджуючи годинами біля водограю в Лоріені та слухаючи співи ельфів, він спромігся зв'язати свої думки у вигляді пісні, котра йому самому здалася гарною; але коли він спробував переказати її Семові, залишились якісь уривки, немов жменька сухого листя:
Лиш впала сутінь, на горіНад Краєм крок його лунав.Та ще світанок не зорів —Він мовчазний свій путь почав.Від диких нетрів за моря,Від зимних рік до димних гірІшов він злу наперекір,Так як вела його зоря.Несхибний меч, легка рукаЦілителя від темних чар…Надлюдський на плечах тягарУ нескінченності блукань.До ельфів, гномів і людей,І до рослин, і до тварин,До смертних і безсмертних вінНа їхніх мовах говорив. О, зоре мудрості і знань,Швидкий на жарти і на гнів…О, старче в сірому плащі,Ти нас від мороку закрив!Один як промінь на мосту,Повставши на Вогонь і Тінь,В нерівній битві переміг,В Морійську канувши глибінь.— Гей, пане, таким чином ви незабаром перевершите самого пана Більбо! — захоплено сказав Сем.
— Ох, навряд чи так. Я поки що мало вмію!
— Але, пане, якщо ви все ж таки спробуєте продовжити, добре було б додати пару слів про феєрверки. Щось на зразок: [380]
Це був найкращий феєрверк,Що пишно сяяв між зірок,Заповнював все небо вщертьКаскадом вогняних квіток.Хоча ці штуки варті найпишніших слів!
— Ні, вже про це ти сам подбаєш, Семе, а може, і Більбо. Але… ні, не треба більше про це. Нестерпно думати, що мені прийдеться сповістити старого…
Одного вечора Фродо й Сем прогулювались у прохолодних сутінках. Обох знов охопила тривога. На Фродо раптом насунулося відчуття близької розлуки: він звідкись збагнув, що наближається час покинути Лоріен.
— Що ти думаєш тепер про ельфів, Семе? — спитав він. — Я вже питав, мабуть, дуже давно; та ж відтоді ти взнав їх ближче.
— Та ще й як! Я собі так міркую: ельфи різні бувають. Тобто всі вони цілком ельфові; але зовсім не одинакові. Тутешні, скажімо — не безпритульні блукачі, і трохи схожі на нас: прив'язані до своєї землі, як гобіти — до Краю. Вони зробили цю землю такою чи вона їх такими зробила, важко судити, розумієте? Тут напрочуд спокійно. Нічого начебто не відбувається, та ніхто, здається, й не прагне, щоб відбувалося. Якщо є тут якісь чари, то заховані глибоко, руками їх, так би мовити, не намацаєш.
— А все ж вони відчуваються всюди, — заперечив Фродо.
— Та тільки, бач, не видно, хто їх творить. Ніяких тобі феєрверків на зразок тих, що любив бідолашний Гандальф. Шкода, що ми більше не бачимося з Володаркою, ось вона могла б удіяти будь-що, коли б забажала! До чого ж хочеться побачити ельфійські чари!
— А мені — аж ніяк. Все гаразд і без того. І сумно мені не без феєрверків Гандальфових, а без його кошлатих брів, без сердитої вдачі, без голосу…
— Авжеж, — згодився Сем. — Я ж бо зовсім не прискіпуюсь. Просто мені хотілось побачити чародійство, як у старих казках, а взагалі краще цієї землі я й не бачив! Тут мовби разом і дома, і в гостині, розумієте? Я не хочу нікуди йти, а все ж таки чую, що коли вже нам все одно треба йти звідси, то краще скоріше. Коли не станеш до роботи, вона ніколи й не скінчиться, так мій Дід мовляв. А тутешній народ, як на мене, навряд чи зможе ще допомогти [38І] нам, хоч чародійством, хоч як. Коли ми підемо, мабуть, ще більше засумуємо за Гандальфом…