Поки жорна правосуддя перетирали справу, Довсона було відправлено в оплачувану відпустку на півроку. Три тижні потому компанія запропонувала йому компенсацію, й він підписав папери. На той час до нього встигло звернутися зо п’ять юристів із пропозицією першим подати колективний позов, але йому не хотілося морочитися. Він погодився на компенсацію і того ж дня перевів кошти у готівку, якої було достатньо, аби справляти враження заможної людини. Далі він пішов до свого банку і переслав кошти на рахунок на Кайманових островах. Звідти їх було переведено на рахунок у Панамі, який вдалося відкрити без зайвої тяганини, а вже звідти – у місце призначення. Як завжди, простежити за коштами було майже неможливо.

Він лишив собі достатньо, аби оплатити оренду та інші витрати. Йому не треба було багато. Довсон мешкав у одномісному вагончику в кінці ґрунтової дороги в одному з передмість Нового Орлеану, і всі, хто проходив повз його житло, певно, вважали, що єдиною прикметою вагончика було те, що він не потонув під час «Катріни» у 2005-му. Покритий подертими й вицвілими пластиковими панелями, вагончик примостився на шлакоблоках – тимчасовому фундаменті, який із плином часу виявився постійним. У вагончику були одномісна спальня, санвузол, захаращений куток для гостей і кухня, де ледве влізав малесенький холодильник. Гідроізоляції майже не було, і вологість так пожолобила підлогу за довгі роки, що Довсона не полишало враження, наче він пересувається похилою ковзанкою. Лінолеум у кухні тріснув по кутах, крізь подертий килимок просвічувала підлога, а невелике приміщення прикрашав мотлох, придбаний у крамницях вживаних речей. На стінах не було жодного фото. І хоч він жив там майже п’ятнадцять років, почувався там радше не як удома, а як у місці, де можна попоїсти, поспати і помитися.

Та хоч яким старим був Довсонів вагончик, виглядав він не гірше за будинки в Ґарден Дистрікт. Довсон завжди відзначався любов’ю до охайності. Двічі на рік він зашпаровував тріщини й заробляв шви, щоби захистити помешкання від комах та дрібних гризунів, і щоразу, коли збирався на платформу, начисто відшкрібав підлогу у кухні й ванній за допомогою засобів для дезінфекції й перевіряв, щоби в кухонних шафках не лишилося нічого, що могло би зігнити чи запліснявіти. Найчастіше його зміни в морі тривали по тридцять днів, а потім він мав тридцять днів відпочинку, тому всі не сховані в герметичні бляшанки продукти встигали зіпсуватися за час його відсутності, особливо влітку. Одразу після повернення додому Довсон заново віддраював і провітрював оселю, усіляко намагаючись позбутися запаху цвілі.

Утім, там було тихо, і таке помешкання насправді повністю задовольняло всі його потреби. До великої дороги було десь чверть милі, а найближчі сусіди мешкали ще далі. Після місяця на платформі це було саме те, що потрібно. До чого він ніяк не міг звикнути на роботі, так це до постійного шуму. Неприродного шуму. Какофонічний гуркіт кранів, гелікоптерів, насосів і металеве брязкання не вгавали ніколи. Платформи качали нафту цілодобово, і це означало, що, навіть коли Довсон намагався заснути, туркотіння не припинялося. Він намагався фільтрувати його під час змін, та щоразу, коли повертався до вагончика, його вражала майже цілковита тиша, що панувала упродовж дня. Уранці він міг почути пташиний спів, що линув від дерев неподалік, а вечорами, вже через кілька хвилин після заходу сонця, іноді помічав, як зливаються в унісон сюрчання коників і жаб’ячі співи. Загалом звуки природи заспокійливо на нього впливали, утім, бувало й так, що вони нагадували про дім, і тоді він якнайшвидше повертався до вагончика, де, намагаючись сховатися від спогадів, брався до численних дрібних справ, які забирали переважну частину його часу на суші.

Він їв. Спав. Бігав, підіймав штангу і порпався у машині. Сідав за кермо й подовгу кружляв дорогами, не маючи чіткого уявлення про пункт призначення. Іноді рибалив. Щовечора читав та іноді писав листи Такові Гостетлеру. І все. У нього не було ані телевізора, ані приймача, і хоч він мав мобільний, у телефонному записнику були лише номери по роботі. Він виходив за продуктами та іншими речами, заходив до книжкової крамниці раз на місяць, але це було єдине, для чого він приїздив до Нового Орлеану. За чотирнадцять років він ні разу не побував на Бурбон-стріт, не пройшовся Французьким кварталом. Він жодного разу не кавував у «Кафе дю Монд», не куштував славетних ромових коктейлів у таверні «Лафіттс Блексміт Шоп Бар». До спортзали також не ходив – вправлявся натомість під вилинялим тентом, розтягненим між вагончиком і деревами, що росли поряд. Він не ходив у кіно, не дивився із приятелями недільних матчів «Сейнтс». Йому було сорок два, і жодного разу з часів навчання у школі він не був на побаченні.

Більшість людей просто не стали б чи не змогли б жити так, але вони не знали його. Вони не знали, ким він був, що накоїв, а він хотів, щоби все так і залишалося.

І ось, абсолютно зненацька, теплого червневого дня по обіді йому зателефонували – й знову наплинули спогади про минуле. Довсон перебував у відпустці вже понад два місяці. Уперше майже за двадцять років він зібрався додому. Думки про це турбували його, але він розумів, що не має вибору. Так був для нього більш ніж другом, він був для нього майже батьком. І коли Довсон укотре подумав про рік, який назавжди змінив його життя, десь на периферії зору знову щось ледь-ледь ворухнулося. Повернувши голову в той бік, він, як завжди, нічого не побачив і знову запитав себе, чи не втрачає часом глузд.

Телефонував Морґан Теннер, юрист з Орієнтала, Північна Кароліна, який повідомив, що Така Гостетлера не стало. «Є речі, про які ліпше потурбуватися особисто», – пояснив Теннер. Довсон поклав слухавку і майже автоматично забронював квиток на літак й кімнату в невеличкому готелі, а зразу після цього залишив замовлення в тамтешній квітковій крамниці.

Наступного ранку, зачинивши двері, Довсон обійшов вагончик – там, позаду, у бляшаному гаражі стояло його авто. Був четвер, 18 червня 2009 року, він тримав у руках свій єдиний костюм і торбу, яку спакував посеред ночі, коли не міг заснути. Довсон відімкнув гараж і прочинив двері, спостерігаючи, як сонячні промені омивають гладенький кузов машини, яку він ремонтував і реставрував ще зі шкільних часів. Це був фастбек [2] 1969 року випуску – авто, на яке всі звертали увагу, і коли Ніксон був президентом, і тепер. Машина виглядала так, наче щойно зійшла з конвеєра, і упродовж років купа незнайомців зверталася до нього із пропозиціями її придбати. І кожному з них Довсон відмовляв. «Для мене це не просто авто», – казав він без зайвих пояснень. Єдиним, хто справді зрозумів би, що він має на увазі, був Так.

Довсон закинув торбу на пасажирське сидіння, поклав на неї зверху костюм, а тоді стрибнув за кермо. Коли він повернув ключ у замку, двигун із гуркотом ожив, і, вивівши машину на гравій, Довсон вийшов зачинити гараж. Роблячи все це, він подумки іще раз пройшовся по переліку того, що мав зробити і взяти із собою. Уже через дві хвилини він виїхав на шосе, а через півгодини – вийшов на майданчику тривалого паркування аеропорту Нового Орлеану. Думка про те, що треба буде лишити авто, не дуже його тішила, однак вибору він не мав. Забрав речі й попростував до терміналу, де у віконечку авіакомпанії на нього чекав квиток.