— Щось я цього не помічаю, бо вона саме грає «Робін Едер» — йогоулюблений твір.

Незабаром міс Бейтс, проходячи повз вікно, угледіла містера Найтлі, що їхав неподалік верхи на коні.

— Погляньте-но — містер Найтлі! Треба поговорити з ним, якщо вдасться; просто щоб висловити йому подяку. Тут я вікно відчиняти не буду, а то ви всі позастуджуєтесь; доведеться піти до кімнати моєї матінки. Сподіваюся, що він зайде, коли дізнається, хто до нас прийшов. Просто чудово, що ви всі тут отак зустрінетеся! Це така честь для нашої маленької кімнати!

Усе ще продовжуючи говорити, вона зайшла до сусідньої кімнати і, відчинивши вікно, відразу ж погукала містера Найтлі, і всі інші чули кожні півслова їхньої розмови так виразно, наче ця розмова відбувалася в тій самій кімнаті.

— Здрастуйте! Як ся маєте? І я чудово, дякую. Така вдячна вам за карету, що ви надали її нам учора ввечері. Ми встигли додому якраз вчасно — моя матінка саме приготувалася нас зустріти. Прошу вас, заходьте, будь ласка, заходьте. Ви зустрінете у нас декого зі своїх друзів.

Отак міс Бейтс почала розмову; здавалося, що містер Найтлі в свою чергу теж був рішуче налаштований, аби його почули, бо голосом твердим і владним він сказав:

— Як ваша племінниця, міс Бейтс? Я хочу спитатися про вас усіх, але перш за все — про вашу племінницю. Чи здорова міс Ферфакс? Сподіваюся, вона не застудилась учора ввечері? Як вона почувається сьогодні? Скажіть мені, як міс Ферфакс?

І перш ніж заговорити про щось інше, міс Бейтс змушена була дати пряму відповідь на запитання. Слухачам стало цікаво; а місіс Вестон промовисто поглянула на Емму. Одначе та з непохитним скептицизмом похитала головою.

— Я така вдячна вам, така вдячна, що ви надали нам карету! — знову почала було міс Бейтс.

Він перепинив її, мовивши:

— Я прямую до Кінґстона. Чи не маєте ви якихось доручень?

— О Господи! До Кінгстона? Ви їдете до Кінґстона? Якось місіс Коул казала мені, що їй щось потрібно у Кінґстоні.

— Місіс Коул має для цього слуг. Чи не маєте виякихось доручень?

— Ні, не маю, спасибі. Але ж заходьте! Хто б, ви думали, до нас прийшов? Міс Вудхаус і міс Сміт — вони люб'язно завітали послухати, як звучить нове фортепіано. Будь ласка, залиште свого коня в «Крауні» й заходьте.

— Що ж, добре, — неквапливо-роздумливо мовив містер Найтлі, — хіба що на п'ять хвилин — не більше.

— А ще до нас прийшли місіс Вестон і містер Френк Черчілль! Просто чудово! Так багато друзів!

— Та ні, не зараз, спасибі. Навіть на дві хвилини не можу. Треба їхати до Кінґстона якомога швидше.

— Ну заходьте, благаю вас! Усі вони будуть такі раді вас бачити.

— Ні, ні. У вас і так надто багато людей. Я зайду іншим разом послухати, як звучить фортепіано.

— Що ж, дуже шкода! О, містере Найтлі, вчора ввечері був такий прекрасний прийом; було так гарно. А які були танці! Пречудові, правда? А міс Вудхаус і містер Френк Черчілль! Ніколи не бачила нічого подібного!

— Так, це дійсно було просто захоплююче; я не можу не погодитися, бо певен, що міс Вудхаус і містер Френк Черчілль прекрасно чують усе, про що йдеться. До речі, — заговоривши ще гучніше, — а чому б не згадати про міс Ферфакс? На мою думку, міс Ферфакс танцює дуже добре; і ніхто в Англії не грає контрдансів краще за місіс Вестон, це безперечно. А тепер нехай ваші друзі, якщо їм відоме почуття вдячності, скажуть у відповідь що-небудь про вас і про мене якомога гучніше; однак мені вже ніколи залишатись і слухати.

— Ой, містере Найтлі! Ледь не забула! Це дуже важливо… я така вражена!.. Джейн і я так приголомшені цим випадком із яблуками!

— Ну що там цього разу?

— Подумати тільки: ви віддали нам весь ваш запас яблук. Ви ж казали, що маєте ще багато, а тепер, виходить, не лишилося жодного. Ми просто приголомшені! Місіс Ходжес розсердиться. Вільям Ларкінс розповідав… Даремно ви це зробили, дійсно даремно. Ба! Поїхав… Не любить, коли йому за щось дякують. А я вже думала, що він неодмінно залишиться, тож не могла втриматись і сказала… Що ж, — повертаючись до кімнати, — мені не пощастило. Містер Найтлі не зміг залишитися. Він прямує до Кінгстона. Спитав мене, чи не маю я…

— Ми знаємо, — сказала Джейн, — ми чули його люб'язні пропозиції, ми чули все.

– І дійсно, люба моя, як же ви могли не чути, коли двері були відчинені, вікно — відчинене, а містер Найтлі говорив голосно. «Чи не маєте ви до мене якихось доручень у Кінгстоні?» — сказав він; тож я просто нагадала… Ой, міс Вудхаус, ви що, уже пішли? Та ви ж тільки прийшли… це так люб'язно було з вашого боку.

Еммі дійсно вже час було додому; а коли всі поглянули на свої годинники, то виявилося, що минула вже більша частина ранку і тому місіс Вестон і її супутникові теж пора іти; тож вони лише провели двох дівчат до воріт Гартфілда, а самі подалися до Рендоллза.