Емма висловила свій жаль так сердечно, що Френк, раптово віддаючись грайливому настрою, скрикнув:

— Ага! Між іншим… — а потім стишив голос і з виглядом удаваної скромності запитав: — А як почувається містер Найтлі? Сподіваюсь, добре? — і замовк. Емма зашарілась і розсміялась. — Я знаю, що ви читали мого листа, тож, мабуть, пам'ятаєте моє вам побажання? Дозвольте тепер і мені вас поздоровити. Запевняю вас, що почув цю новину з надзвичайним інтересом і задоволенням. Містер Найтлі — це така людина! Йому мої похвали явно не потрібні.

Емма була втішена, їй тільки й хотілося, щоб він продовжував у тому ж дусі, але наступної миті Френк уже був поглинутий своїми клопотами і своєю Джейн, і ось що він сказав:

— Ви коли-небудь бачили таку шкіру? Яка гладенька! Яка ніжна! І водночас не можна сказати, що це біла шкіра. Ніяка вона не біла. Це дуже оригінальний колір обличчя, та ще й при темних віях і темному волоссі — надзвичайно вишуканий колір. Він додає їй аристократизму. Це — колір справжньої краси.

— Я завжди була в захваті від її кольору обличчя, — відповіла насмішкувато Емма. — Пам'ятаю, ще зовсім недавно він здавався вам надто блідим, чи не так? Тоді, коли ми вперше заговорили про неї. Ви, мабуть, геть усе забули?

— Ой, ні! Не забув. Якою нахабною свинюкою я був! Як я посмів…

Але потім він так щиро розсміявся при згадці, що Емма не втрималась і сказала:

— А я підозрюю, що як би вам не було важко в той час, ви дуже тішилися з того, що водили нас за носа. Ну признайтеся! Це, напевне, давало вам розраду.

— Ні-ні, що ви! Як ви можете таке на мене думати! Я почувався найнещаснішим створінням на світі!

— Не таким уже й нещасним, аби не відчувати бажання розважатися. Те, що ви всіх нас вводили в оману, було для вас джерелом веселощів. Я більше за інших підозрюю це тому, що, по правді кажучи, сама знаходила б неабияку втіху в подібній ситуації. В цьому між нами існує певна схожість.

Він кивнув головою.

Трохи згодом вона проникливо додала:

— Якщо не в наших характерах, то в наших долях неодмінно є схожість; мінливість долі обох нас єднає з людьми набагато досконалішими, ніж ми.

— Авжеж, авжеж, — емоційно погодився він. — Але, мабуть, ні. Вас це не стосується, бо де та людина, що є досконалішою за вас? Це стосується скоріш мене, бо ж вона — самий ангел. Погляньте на неї. Та вона ж ангел у кожному своєму жесті. Погляньте, як граціозно вона повертає голову. Погляньте на її очі, особливо коли вона дивиться на мого батька. Вам буде, мабуть, приємно почути, — нагнувши голову і серйозним тоном, пошепки, — що мій дядько збирається віддати їй усі коштовності моєї тітки. Вони матимуть нову оправу. Я хочу, щоб кілька каменів використали у прикрасах для голови. Вони чудово пасуватимуть до її темного волосся, правда ж?

— Вони дійсно прекрасно пасуватимуть, — відповіла Емма; у її голосі чулася така доброзичливість, що Френк буквально вибухнув вдячністю:

— Я просто в захваті від того, що бачу вас знову! Ви виглядаєте просто чудово! Ні на що на світі не проміняв би я цю зустріч. Якби ви не приїхали сюди самі, то я неодмінно б зайшов до Гартфілда.

Інші були зайняті розмовою про маленьку дівчинку — місіс Вестон докладно розповідала, як вона переполохалася минулого вечора, коли їй здалося, що немовля почувається не надто добре. Тепер вона бачить, що поводилася нерозважливо, але тоді це так її налякало, що іще б півхвилини — і вона послала б за містером Перрі. Може, їй слід соромитись, але містер Вестон розхвилювався майже так само, як і вона. Однак через десять хвилин дитинча знову стало почуватися прекрасно. Отаку історію вона розповіла. З особливою цікавістю її вислухав містер Вудхаус, який усіляко почав вихваляти місіс Вестон за те, що збиралася покликати містера Перрі, і жалкував лише, що вона цього не зробила. Їй слід завжди кликати Перрі, коли навіть на якусь хвилину здалося, що з дитиною негаразд. Тут чим раніше забити тривогу і чим частіше кликати Перрі — тим ліпше. Шкода, що він не прийшов минулого вечора; хоча й немовля почувається зараз добре, все одно — якщо вдуматися, то краще було все ж таки послати за Перрі.

Френк Черчілль прочув це ім'я.

— Перрі? — звернувся він до Емми, намагаючись при цьому піймати погляд міс Ферфакс. — Мій приятель містер Перрі! Що там вони про нього кажуть? Він що — був тут сьогодні вранці? А як він зараз пересувається? Чи придбав собі екіпаж?

Емма швидко пригадала і зрозуміла його; розсміявшись разом з усіма, з виразу обличчя Джейн вона помітила, що насправді та прислухалася до їхньої розмови, хоча вдавала, що цього не робить.

— Це був такий дивний сон! — вигукнув Френк. — Не можу без сміху згадувати про нього. — А вона чує нас, міс Вудхаус, вона чує нас. Я бачу це по її щоках, по її усмішці, по її марній спробі зобразити незадоволення й насупитися. Ви тільки погляньте на неї. Бачите — саме в цей момент у неї перед очима проходить той лист, у якому вона мені про це написала: їй пригадалася в усій своїй жахливості моя тодішня обмовка, тож зараз її не цікавить нічого, крім цього, хоча вона вдає, що прислухається до інших.

Джейн на якусь мить не витримала й відверто всміхнулась; усмішка ще не зійшла з її обличчя, як вона обернулася до нього і сказала ніяковим, тихим, але твердим голосом:

— Мене просто дивує, що ви з легкістю ставитеся до таких спогадів! Інколи вони самі нав 'язливоспадають на думку, але як ви можете ними бавитися!

Френк відбувся численними жартами; але в цій суперечці майже всі симпатії Емми були на боці Джейн, а покидаючи Рендоллз і — цілком природно — порівнюючи двох чоловіків, вона відчула, що, попри всі свої дружні почуття до Френка Черчілля і попри радість від зустрічі з ним, ніколи не усвідомлювала так добре вищість особистості містера Найтлі. Викликані цим порівнянням жваві роздуми про його чесноти і стали радісним завершенням цього надзвичайно щасливого дня.

Якщо Емма інколи й непокоїлася за Гаррієт, час від часу сумніваючись у її здатності по-справжньому позбутися свого почуття до містера Найтлі та з дійсно чистим серцем прийняти пропозицію іншого мужчини, то страждати від нападів такої непевності лишилося їй зовсім недовго. Минуло декілька днів, із Лондона приїхала компанія, і не встигла Емма провести наодинці з Гаррієт і години, як пересвідчилася — о, незбагненне диво! — що Роберт Мартін повністю витіснив з її серця містера Найтлі, й лише з ним пов'язувала вона всі свої надії на щастя.