З хреста ніби знята.

Старці тебе цураються,

Мов тії прокази.

А воно таке маленьке,

Воно ще й не лазить.

І коли-то воно буде

Гратись і промовить

Слово мамо. Великеє,

Найкращеє слово!

Ти зрадієш; і розкажеш

Дитині правдиво

Про панича лукавого,

І будеш щаслива.

Та не довго. Бо не дійде

До зросту дитина,

Піде собі сліпця водить,

А тебе покине

Калікою на розпутті,

Щоб собак дражнила,

Та ще й вилає. За те, бач,

Що на світ родила.

І за те ще, що так тяжко

Дитину любила.

І любитимеш, небого,

Поки не загинеш

Межи псами, на морозі

Де-небудь під тином.

[Перша половина 1849, Косарал]

* * *

На Великдень, на соломі

Против сонця, діти

Грались собі крашанками

Та й стали хвалитись

Обновами. Тому к святкам

З лиштвою пошили

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тілько

Сидить без обнови

Сиріточка, рученята

Сховавши в рукава.

–  Мені мати куповала.

–  Мені батько справив.

–  А мені хрещена мати

Лиштву вишивала.

–  А я в попа обідала,

Сирітка сказала.

[Перша половина 1849, Косарал]

* * *

Було, роблю що, чи гуляю,

Чи богу молюся,

Усе думаю про його

І чогось боюся.

Дурна була, молодая,

Я все виглядала,

Чи не шле за рушниками…

І не сподівалась,

Що він мене, дурну, дурить.

А серце боліло,

Ніби знало, що так буде,

Сказати не вміло.

А якби було сказало,

То я б не любила,

Може, була б до криниці

У гай не ходила,

А то вранці і ввечері

Ходила, гуляла…

Доходилась - осталася,

Навіки осталась

Дівувати. Тяжко мені

У матері в хаті

Старітися. А своєї

Вже хати не мати!

А ще й досі, чи роблю що,

Чи то так гуляю,

Усе думаю про його,

І сама не знаю,

Чого думаю! Чого я

У той гай ходила?

І за що його так довго,

Так тяжко любила!

[Перша половина 1849, Косарал]

* * *

Буває, іноді старий

Не знає сам, чого зрадіє,

Неначе стане молодий,

І заспіває… як уміє.

І стане ясно перед ним

Надія ангелом святим,

І зоря, молодость його,

Витає весело над ним.