То я, вкусив його, возстану

З одра недуги». Вранці-рано

Фамар спекла і принесла

Опріснок братові. За руку

Амон бере її, веде

У темну храмину, кладе

Сестру на ліжко. Ламле руки,

Сестра ридає. І, рвучись,

Кричить до брата: «Схаменись,

Амоне, брате мій лукавий!

Єдиний брате мій! Я! Я!

Сестра єдиная твоя!

Де дінусь я, де діну славу,

І гріх, і стид? Тебе самого

І бог, і люде прокленуть!..»

Не помогло-таки нічого.

Отак царевичі живуть,

Пустуючи на світі.

Дивітесь, людські діти.

III

І поживе Давид на світі

Не малі літа.

Одрях старий, і покривали

Многими ризами його,

А все-таки не нагрівали

Котюгу блудного свого.

От отроки й домірковались

(Натуру вовчу добре знали),

То, щоб нагріть його, взяли,

Царевен паче красотою,

Дівчат старому навели.

Да гріють кров'ю молодою

Свого царя. І розійшлись,

Замкнувши двері за собою.

Облизавсь старий котюга,

І розпустив слини,

І пазурі простягає

До Самантянини,

Бо була собі на лихо

Найкраща меж ними,

Меж дівчатами; мов крин той

Сельний при долині -

Меж цвітами.

Отож вона

І гріла собою Царя свого, а дівчата

Грались меж собою

Голісінькі. Як там вона

Гріла, я не знаю,

Знаю тілько, що цар грівся,

І… і не познаю.

IV

По двору тихо походжає

Старий веселий Рогволод.

Дружина, отроки, народ

Кругом його во златі сяють.

У князя свято: виглядає

Із Литви князя-жениха З

а рушниками до Рогніди.

Перед богами Лель і Ладо

Огонь Рогніда розвела;

Драгим єлеєм полила

І сипала в огнище ладан.

Мов ті валькірії, круг неї

Танцюють, граються дівчата

І приспівують:

«Гой, гоя, гоя!

Новії покої

Нумо лиш квітчати,

Гостей сподіватись».

За Полоцьком, неначе хмара,

Чорніє курява. Біжать

І отроки, й старі бояра

Із Литви князя зустрічать.

Сама Рогніда з Рогволодом

Пішла з дівчатами, з народом.

Не із Литви йде князь сподіваний,

Ще не знаємий, давно жаданий;

А із Києва туром-буйволом

Іде веприщем за Рогнідою

Володимир князь со киянами.

Прийшли, і город обступили

Кругом, і город запалили.

Владимир князь перед народом

Убив старого Рогволода,

Потя народ, княжну поя,

Отиде в волості своя,

Отиде з шумом. І растлі ю,

Тую Рогніду молодую.

І прожене ю, і княжна

Блукає по світу одна,