Лінію копали

І як у тій Фінляндії

В снігу пропадали.

Чули, чули запорожці

З далекого Криму,

Що конає Гетьманщина,

Неповинне гине.

Чули, чули небожата,

Чули, та мовчали.

Бо й їм добре на чужині

Мурзи завдавали.

Мордувались сіромахи,

Плакали, і з ними

Заплакала матер божа

Сльозами святими.

Заплакала милосерда,

Неначе за сином.

І бог зглянувсь на ті сльози,

Пречистії сльози!

Побив Петра, побив ката

На наглій дорозі.

Вернулися запорожці,

Принесли з собою

В Гетьманщину той чудовний

Образ пресвятої.

Поставили в Іржавиці

В мурованім храмі.

Отам вона й досі плаче

Та за козаками.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

N. N.

О, думи мої! о, славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся… але не каюсь!..

Люблю, як щиру, вірну дружину,

Як безталанную свою Вкраїну!

Роби що хочеш з темним зо мною,

Тілько не кидай, в пекло з тобою

Пошкандибаю… …

Ти привітала

Нерона лютого, Сарданапала,

Ірода, Каїна, Христа, Сократа,

О, непотребная! Кесаря-ката

І грека доброго ти полюбила

Однаковісінько!.. бо заплатили.

А я, убогий, що принесу я?

За що сірому ти поцілуєш?

За пісню-думу?.. Ой, гаю, гаю,

Й не такі, як я, дармо співають.

І чудно, й нудно, як поміркую,

Що часто котяться голови буї

За теє диво! мов пси, гризуться

Брати з братами й не схаменуться.

А теє диво, всіми кохане:

У шинку покритка, а люде п'яні!

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

ПОЛЯКАМ

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

В садах кохалися, цвіли,

Неначе лілії, дівчата.

Пишалася синами мати,

Синами вольними… Росли,

Росли сини і веселили

Старії скорбнії літа…

Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем Христовим

Замордували, розп'яли.

Поникли голови козачі,

Неначе стоптана трава.

Украйна плаче, стогне-плаче!

За головою голова

Додолу пада. Кат лютує,

А ксьондз скаженим язиком

Кричить: “Te deum! алілуя!..”

Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

[Після 22 червня 1847, Орська кріпость - 1850, Оренбург]