– Дощ.

У порожньому будинку чекала солодка жінка. Власне, якщо вона там була, дім не мав бути порожнім? Сліпі очі вікон тактовно промовчали. Таки пустий – все одно, що магазинний ящик, з якого раптово вийняли товар. З порогу почулося стурбоване:

– Де ти був цілий день? Твій мобільний не відповідає. Толю, я ж хвилююся!

– Люба, вибач. Телефон розрядився. Що у нас на вечерю?

Рената замовкла й уважно подивилась на чоловіка, неначе на око могла оцінити ступінь його хвороби, чи то пак – депресивного стану. Побачене, очевидно, справило враження, а може… Він ніяк не навчиться читати її.

– Зараз, любий. Я замовила плов, ну, у тому ресторанчику біля… Та, власне, це не важливо. Я швидко.

Анатолій спостерігав за граційними рухами спокусливого тіла і чомусь шкодував, що так швидко скінчився дощ. Жінка озирнулась, впіймавши погляд на собі, посміхнулась:

– Толю, я скучила, не лишай мене більше так надовго саму. Розкажеш, де був? Удень заїжджав Костя, він хвилюється, що ти роботу закинув. У вас там, здається, повний аврал: замовники підганяють, робочі бригади вибиваються з графіку, матеріал не підвезли, а конкуренти ось-ось перспективний об’єкт перехоплять. Костя говорив, то має бути торговий центр. Нічого собі замовлення!

Чоловік роздратовано зморщився:

– Зачекає робота.

– Ну чому?

– Я ж сказав – зачекає.

Рената зосередилась, відчуваючи незриму загрозу.

– Любий…

Ніжні руки ласкаво торкнулися підборіддя.

– Робота може допомогти швидше прийти до тями. До того ж, ти ризикуєш справою.

Чоловік заплющив очі, а потім втомлено видихнув:

– Все буде потім, п-о-т-і-м.

Та ніч вперше за кілька останніх тижнів була справжньою, такою, якою мають бути червневі ночі. Чоловік вийшов з будинку, швидше з цієї коробки, босоніж в траву й роздивлятися ніч упритул. Ноги приємно залоскотала волога трава, в груди вдарило свіжістю – забутою і, напевно, від того хмільною. Це ж треба, навіть голова пішла обертом. Спиною Анатолій відчув, що за ним спостерігають, а через кілька хвилин поруч тепло видихнули:

– Що з тобою?

– Нічого, ніч яка. Чуєш? Пташки?

– Вони.

Стояв, занурений в ніч по вінця, і сам собі не вірив, більше – боявся розхлюпати оцей раптовий щем.

– Оксанка… Знаєш, вона любила солов’їний спів. Все просила показати пташку з таким казковим голосом.

Жінка мовчки торкнулась руки.

– А я… Я говорив, що та – сіра, маленька, й завжди ховається. Знаєш, що вона відповіла? Тату, просто ти… лишень дивишся, от соловейко й ховається, соромиться, а треба його слухати, тоді він обов’язково з’явиться. Я так жодного разу його не послухав з нею – все було не до того.

Жінка притислась щільніше й зітхнула:

– Ходімо в будинок, час.

Вже лежачи в ліжку, він слухав, і слухав, і слухав, неначе чекав, що казкова птаха ось-ось залетить у відчинене вікно. Під подушкою лежав потаємний блокнот, так само чекаючи, що його відкриють. Анатолій поклав руку під подушку, торкнувся, а відкрити – не зміг. Іноді того, чого хочеться найбільше, зробити… боїшся. Чоловік заплющив очі, але руки не забрав, так і заснув – торкаючись дива.

Вранці прокинувся з посмішкою, навіть одразу не зміг збагнути, де він знаходиться, потім довго лежав нерухомо, намагаючись затримати сновидіння якомога довше, але врешті-решт підвівся й пішов до кабінету. Його зустріло сонце. Воно нестримним потоком лилося в кімнату, не питаючи дозволу чи благословення, просто було і все. Сліпучо-яскраве, вже тепле. Сонце нового дня. Анатолій увійшов у його промені, підняв голову й, мружачи очі, спробував зазирнути кудись вище неба.

– Дівчинко моя, тобі там добре?

Сяйво засліплювало. Там не може бути погано. Відкривши щоденника на останньому записі, зі завмиранням серця прочитав:

«Вже кілька днів мене не залишає дивне відчуття. Робиться так легко, що здається, ось зовсім трошки – і я злечу, високо-високо, так високо, що назад дороги не знайти. До чого б це? Мама сказала, що я зачекалась на свій день народження, а мені… мені вперше якось байдуже до нього. Знаю, знаю, тато вже, напевно, купив велосипед отого красивого кольору – морської хвилі, а мама… Мама завантажує себе додатковими заняттями, аби зробити свій, окремий від нього, подарунок. Дивні, ніби це так важливо. Важливо, щоб вона усміхалась, і тато усміхався, щоб всі-всі усміхались, а більше мені нічого й не треба. Я і так щаслива. Напевно, тому літаю. Ну все, буду завершувати. Ми з Вікою йдемо гуляти. Мабуть, підемо до парку. Там менше сонця. Його зараз так багато, що хочеться втекти. Тільки куди?»

Анатолій ніжно торкнувся рівних рядочків. Ну от. Ось чому доня наснилась у хмарах, така світла-світла, й щаслива, безмежно щаслива. Він жодного разу не бачив її такою за життя. Ну чому? Чому він так мало робив, аби вона усміхалась? Це ж треба, а вважав, що робить все, навіть більше. Кар’єра, зв’язки, гроші. Для кого? Звичайно, для неї, єдиної дитини. А ні, все це було потрібно йому. Оксанці ж… їй, виявляється, хотілось, аби він усміхався.

– Ти куди? Толю, а сніданок?

– Спасибі, ніколи. Буду пізно.

– Працювати?

Чоловік озирнувся:

– Ні, жити.

Біля відділка сновигали люди у формі: вибігали, вбігали, повертались і знову йшли. Дочекавшись нарешті знайомого обличчя, Анатолій вистрибнув з машини:

– Петре Васильовичу, зачекайте, будь ласка.

Слідчий зупинився й здивовано обвів його поглядом:

– Бачу. Вже на посту?

– Ну, це як сказати. У вас тут завжди така круговерть?

– Та ні, ранок понеділка, ще й ця справа. Начальство зі столиці нагрянуло, вимагає результатів.