— І чим ви їй зарадите? Казна-що, Джейн! Я б ніколи не поїхав за сто миль, щоб побачити стару даму, яка, чого доброго, ще й переставиться до вашого приїзду. До того ж ви кажете, що вона вас відцуралася.

— Так, сер. Тільки ж це було дуже давно. І за інших, зовсім інших обставин. Тепер мені хочеться задовольнити її прохання.

— І як довго ви там будете?

— Я виїду якомога швидше, сер.

— Обіцяйте мені пробути там не більше тижня.

— Я не хотіла б потім зламати слова. Та, може, доведеться пробути довше.

— В усякому разі, ви повернетесь? Вас ніщо й ніхто не змусить лишитися при ній?

— О ні! Я неодмінно приїду назад, коли все буде гаразд.

— І хто поїде з вами? Ви ж не можете їхати так далеко самі.

— Вона прислала свого візника, сер.

— Йому можна довіряти?

— Так, сер, він десять років живе в цьому домі. Містер Рочестер замислився.

— Коли ви хочете їхати?

— Завтра вдосвіта, сер.

— Тоді вам потрібні гроші. Адже ви не можете їхати без грошей, а я певен, що їх у вас небагато. Я ж іще вам не платив. Скільки ви маєте всіх грошей, Джейн?— спитав він з усміхом.

Я витягла свій малесенький гаманець.

— П'ять шилінґів, сер.

Він узяв гаманець, висипав монети на долоню і тихенько засміявся, ніби ця убогість його тішила. Тоді вийняв свого гамана.

— Візьміть, — сказав він, простягаючи мені банкноту в п'ятдесят фунтів. Містер Рочестер був винен мені тільки п'ятнадцять. Я сказала, що не маю здачі.

— Мені здачі не треба: ви й самі знаєте. Це ваш заробіток.

Я відмовилася взяти більше, ніж мені належало. Спершу він розгнівався, а потім, ніби згадавши щось, сказав:

— Гаразд, гаразд! Краще не давати вам усе тепер, бо ви, чого доброго, проживете там цілих три місяці. Ось маєте десять. Це не мало?

— 0 ні, сер. Тепер за вами буде ще п'ять.

— Поверніться ж за ними. Я маю ваших сорок фунтів і буду вашим банкіром.

— Містере Рочестер, я хотіла при нагоді поговорити іще про одну справу.

— Ще про одну справу? Цікаво знати, про яку?

— Ви натякнули мені, що незабаром думаєте одружитись.

— Ну то й що?

— В такому разі, сер, Адель годилося б віддати до школи. Я гадаю, що ви й самі бачите таку потребу.

— Забрати її з-перед очей моєї дружини, щоб та не варила з неї води? В цьому щось є. Адель, як ви кажете, мусить піти до школи, а ви тоді хіба що до дідька?

— Сподіваюся, що ні, сер. Просто я мушу підшукати собі інше місце.

— Так я й знав! — вигукнув він гугнявим голосом, скривившись у похмурій і кумедній гримасі. Кілька хвилин він дивився на мене мовчки.

— Якщо я не помиляюся, стара пані або молоді панночки, її дочки, підшукають для вас таке місце?

— Ні, сер, я не в таких стосунках з моїми родичами, щоб мати право просити їх про це. Я просто дам оголошення в газету.

— Отакої! — буркнув він. — І не думайте звертатися до газети! Чого я не дав вам один соверен замість десяти фунтів! Віддайте мені дев'ять фунтів назад, Джейн. Мені потрібні гроші.

— І мені так само, сер, — відповіла я, сховавши гаманця за спину. — Я ніяк не обійдуся без цих грошей.

— Не будьте скупі! — сказав він. — Ви жалієте мені грошей! Дайте мені хоч п'ять фунтів, Джейн!

— Ані п'яти шилінґів, сер, ані п'яти пенсів!

— То дайте хоч глянути на гроші!

— Не можна, сер, ви втратили моє довір'я.

— Джейн!

— Прошу?

— Обіцяйте мені одну річ.

— Я маю право обіцяти тільки те, що можу виконати.

— Не давайте оголошення: довірте це діло мені. Як треба буде, я знайду вам місце.

— Я згодна, сер, коли й ви обіцяєте мені, що я і Адель покинемо цей дім, перше ніж ваша наречена вступить сюди.

— Згода! Згода! Даю вам слово. То ви їдете завтра?

— Так, сер, удосвіта.

— Ну, а після обіду ви прийдете у вітальню?

— Ні, сер, я мушу збиратися в дорогу.

— Виходить, нам треба на якийсь час попрощатися?

— Гадаю, що так, сер.

— А як люди прощаються, Джейн? Навчіть мене, я зовсім не знаю як.

— Вони кажуть: «Бувайте здорові» або якесь інше підхоже слово.

— Скажіть його.

— Бувайте здорові, містере Рочестер, на все добре.

— А що повинен сказати я?

— Те саме, сер, коли ваша ласка.

— Бувайте здорові, міс Ейр, на все добре. Оце й усе?

— Так.

— Як на мене, то таке прощання сухе, нудне і неприязне. Я хотів би якось інакше. Принаймні внести маленький додаток до цього звичаю. От хоча б потиснути одне одному руки, дарма що й це мало мене втішить. А ви, Джейн, тільки: «Бувайте здорові», — і край?