Він пішов. Я бачила, як тьмяніло за ним світло. Він навшпиньках перейшов коридор, майже нечутно розчинив двері на сходи й зачинив їх за собою, і останній промінчик зник. Я лишилась у непроглядній темряві. Я прислухалась в надії почути які-небудь звуки, але не чула нічого. Минуло багато часу. Я стомилась і змерзла, хоч була в плащі, до того ж не бачила сенсу в своєму сидінні, якщо мені не велено нікого будити. Я вже була зібралася йти, ризикуючи своїм непослухом викликати невдоволення містера Рочестера. Аж враз стіною коридора ковзнуло тьмяне світло і я почула чиюсь тиху ходу. «Мабуть, це господар, а не хтось лихий», — подумала я.

Він зайшов до кімнати, блідий і дуже похмурий.

— Я все з'ясував, — мовив він, ставлячи свічку на умивальник. — Все було так, як я й сподівався.

— Як саме, сер?

Він не відповів, тільки стояв, згорнувши на грудях руки, втупивши очі в підлогу. За кілька хвилин він запитав досить чудним тоном:

— Я забув: ви ніби казали, що бачили щось, коли відчинили двері?

— Ні, сер. Саму тільки свічку долі.

— Але ж ви чули дивний сміх? І, мабуть, чули його або щось подібне до нього раніше?

— Так, сер. Тут є одна швачка, Ґрейс Пул — то вона так сміється. Вона якась кумедна.

— Авжеж. Ґрейс Пул — ви вгадали. Вона, як ви кажете, кумедна — дуже кумедна. Гаразд, я над цим подумаю. А поки що я радий, що ви, крім мене, єдина людина, яка знає всі подробиці сьогоднішньої пригоди. Ви вмієте тримати язика за зубами, тож нікому ані слова. Я сам все це з'ясую, — провадив він далі, показуючи на ліжко. — Тепер вертайтесь до своєї кімнати. Я вже якось досплю ніч на канапі в бібліотеці. От-от виб'є четверту, а за дві години встає челядь.

— Тоді на добраніч, сер, — мовила я, рушивши до дверей.

Він наче здивувався, всупереч своїм словам, бо щойно сам звелів мені йти.

— Як! — вигукнув він. — Ви вже мене залишаєте? Просто так?

— Ви сказали, що я можу йти, сер.

— Але ж не так, як ви: не попрощавшись, не мовивши співчутливого слова чи то побажання, — у всякому разі, не так коротко й сухо. Таж ви врятували мені життя, вирвали мене з пазурів жахливої болісної смерті! І ви йдете від мене геть, ніби ми зовсім чужі! Принаймні потиснімо одне одному руку.

Він простяг мені свою руку, я подала йому свою; він узяв її спершу однією, а потім і обома руками.

— Ви врятували мені життя; мені приємно, що саме вам я так багато завдячую. Більше я нічого не скажу. І я б нікого більше не потерпів у такій ролі, але ви, Джейн, —

то зовсім інша річ. Ваше благодіяння для мене не тягар.

Він замовк і подивився на мене; якісь слова тремтіли на його вустах, та голос не слухався його.

— Іще раз на добраніч, сер. В такому випадку не може бути мови про дяку, благодіяння, тягар чи зобов'язання.

— Я знав, — провадив він далі, — що колись ви зробите мені добро, я бачив це в ваших очах, коли зустрів вас уперше. їхній вираз і усмішка недарма... — він затнувся, а потім швидко провадив далі, — недарма осяяли радістю самісіньку глибінь мого серця. Кажуть, що існує природна симпатія, чув я й про добрих геніїв — тепер я певен, що й у найбезглуздішій казці є зерна правди. На добраніч, люба моя рятівнице! Голос його був сповнений дивної сили, а погляд пломенів дивним вогнем.

— Я рада, що не спала, — мовила я й рушила до дверей.

— Як, ви вже йдете?

— Мені холодно, сер.

— Холодно? Звісно, адже ви стоїте в калюжі! Гаразд, ідіть, Джейн, ідіть, — казав він, проте все ще тримав мене за руку, і я не могла її звільнити. Тоді я придумала спосіб.

— Здається, йде місіс Фейрфакс, — сказала я.

— Гаразд, ідіть, — мовив він, відпускаючи мою руку, і я пішла.

Я повернулася до своєї постелі, але про сон не могло бути й мови. До світу я плавала бурхливим, радісним морем, де хвилі тривоги зливалися з хвилями радості. Подеколи мені здавалося, що я бачу ген за розбурханими валами берег, гарний, як рай, і час від часу підбадьорливий легіт будив мої надії й швидко ніс мій дух до жаданого берега, проте я не могла добутись туди навіть в уяві: супротивний вітер дув із суходолу й безперестанно відносив мене назад. Здоровий глузд опирався маренню, розважність застерігала пристрасть. Я була надто збуджена, щоб заснути, і встала, тільки-но надворі замрів світанок.

РОЗДІЛ XVI

Після тієї безсонної ночі я й хотіла, і боялася бачити містера Рочестера — хотіла знов почути його голос, але боялася зустріти його очі. До обіду я щомиті чекала його приходу.

Часом, хоч і не дуже часто, він навідувався на кілька хвилин до класу, і в мене було таке передчуття, що сьогодні він неодмінно до нас завітає.

Та ранок минув як звичайно: ніхто не порушив спокійного плину наших уроків.

Щоправда, незабаром після сніданку я почула внизу коло спальні містера Рочестера якийсь гамір. Я пізнала бас Джона, голоси місіс Фейрфакс, Лі і куховарки —