Тупіт долинав з дороги - то, мабуть, скакав кінь. Він іще не з'явився із-за повороту, та тупіт швидко наближався. Я вже підвелася з перелазу, але дорога була тут дуже вузька, тож довелося перечекати, поки проскаче кінь. В ті дні я була ще молоденька, і в голові у мене роїлися різні фантастичні образи, невиразні й напрочуд яскраві. Крім інших нісенітниць, іще не забулися дитячі казки, і коли вони зринали в пам'яті, то юність надавала їм сили і яскравості, на які не здатне дитинство. Поки кінь наближався і я чекала, що він от-от вирине з сутіні, мені пригадалися деякі казки Бесі про духа, що живе на півночі Англії і зветься Ґітраш. Перекинувшись конем, мулом або великим собакою, цей дух блукає відлюдними дорогами і переслідує запізнілих подорожніх, от і зараз цей кінь мчав за мною навздогін.

Він був уже зовсім близько, хоч мої очі ще не бачили його, коли раптом на додачу до тупоту я почула шурхіт, і на дорогу з кущів вискочив великий пес,- чорний з білими плямами, він чітко вирізнявся на тлі рудої ліщини. Саме такого вигляду, за словами Бесі, часом і прибирав Ґітраш - здоровенної, схожої на лева істоти, з великою головою і довгою шерстю. Проте він спокійно пробіг мимо, навіть не спинився і не глянув на мене своїми загадковими собачими очима, як я й сподівалася. Слідом за ним з'явився великий кінь, а на ньому сидів вершник. Коли я побачила людину, мої страхи де й ділися: ніхто ніколи не їздив верхи на Ґітраші, він завжди блукав сам, а духів, хоч вони й вселялися в безсловесних тварин, навряд чи міг привабити притулок у тілі звичайної людини. Ні, то був не Ґітраш — просто якийсь подорожній поспішав найближчим шляхом до Мілкота. Він проїхав, а я попрямувала своєю дорогою. Та не пройшовши й кількох кроків, обернулась: я почула, ніби кінь посковзнувся на вкритій льодом дорозі і вигук: «Тільки цього й бракувало!» І в цю мить кінь упав разом з вершником на дорогу. Пес метнувся назад і, побачивши хазяїна й коня в біді, голосно загавкав, і цей басовитий гавкіт, якого й слід було сподіватись від такого великого собаки, багатоголосе відлунював у повитих морозом пагорбах. Пес обнюхав вершника й коня, що все ще лежали долі, потім підбіг, гавкаючи, до мене. Оцим він тільки й міг зарадити лихові: більше не було кого кликати на допомогу. Я підійшла вслід за собакою до подорожнього, що силкувався витягти ноги із стремен. Він випручувався щосили, і я подумала, що він не дуже забився, однак запитала:

— Ви дуже забились, сер?

Здається, він вилаявся, хоч я того й досі не певна; в усякому разі, він щось пробурмотів і, можливо, через це не відповів на моє запитання.

— Чим я вам можу допомогти? — знов запитала я.

— Відійдіть краще далі, — відповів він, підводячись спершу навколішки, а потім на ноги.

Я відступила вбік, і він узявся підводити коня, який ковзався, падав і тупотів копитами, а собака, голосно гавкаючи, стрибав навколо. Я відступила ще далі, але не пішла геть, чекаючи, чим це все скінчиться. Нарешті він домігся свого: кінь став на ноги, а собака замовк після наказу хазяїна: «Тихо, Пілоте!» Потім подорожній, нахилившись, обмацав ногу, щоб упевнитись, чи вона не ушкоджена. Видно, вона йому десь боліла, бо він підійшов до перелазу, з якого я щойно підвелася, і сів.

Мені хотілося чимсь йому допомогти або ж бодай виявити увагу, і я знов підступила до нього.

— Якщо ви забились, сер, і потребуєте допомоги, я покличу когось із Торнфілда або з Ґея.

— Дякую, не треба: перелому немає, тільки вивих, — відповів він, потім знову підвівся й помацав ногу, зойкнувши від болю.

Ще не зовсім стемніло, і місяць сяяв дедалі ясніше, тож я могла добре роздивитися цього чоловіка. На ньому був плащ для верхової їзди з хутряним коміром і сталевими застібками; його постать важко було розгледіти, і я тільки й бачила, що він середнього зросту і широкоплечий. Лице він мав смагляве, риси суворі, чоло високе; тієї миті його очі гнівно дивилися з-під зведених докупи брів. Він вийшов з юнацьких літ, але був ще не старий — так десь років тридцяти п'яти. Перед ним я не відчувала страху і не дуже ніяковіла. Якби це був гарний молодий герой, я б не насмілилася розпитувати його і набиватися з своїми послугами. Я навряд чи бачила доти вродливого юнака, зроду з жодним не говорила. Теоретично я схилялася перед красою, вишуканістю, ґалантністю, чарівністю, та якби я й знайшла ці прикмети, уособлені в чоловічому образі, то зрозуміла б інстинктивно, що не зможу привабити до себе таку людину, і втекла б від неї, як ото тікають від вогню, блискавки або ще чогось яскравого, але небезпечного.

Якби незнайомець усміхнувся й добродушно відповів мені, коли я заговорила до нього, якби відмовився від моєї допомоги лагідно, з подякою, — я б, мабуть, пішла своєю дорогою, нічого більше не сказавши, однак його сердитий погляд і грубий тон додали мені сміливості; коли він махнув рукою, щоб я йшла геть, я не зрушила з місця й заявила:

— Я ніяк не можу покинути вас, сер, у скруті на цій відлюдній дорозі такої пізньої години, аж поки не впевнюсь, що ви спроможні сісти на коня.

Він звів на мене очі, коли я це сказала, а досі навіть не дивився в мій бік.

— Як на мене, то вам самій давно слід би бути дома, — відповів він, — якщо тільки ваш дім десь тут у сусідстві. Звідки ви тут взялися?

— Знизу. Мені зовсім не страшно: надворі зараз місячно. Якщо хочете, я залюбки збігаю в Ґей, покличу когось. Я й так іду туди, щоб вкинути листа.

— Ви там унизу живете? В тім будинку з зубцями? — він показав на Торнфілд-хол, залитий сріблястим місячним сяйвом; будинок чітко вирізнявся на тлі лісів, що здалеку видавались суцільною темною масою.

— Так, сер.

— А чий же то будинок?

— Містера Рочестера.

— Ви знаєте містера Рочестера?

— Ні, я ніколи його не бачила.

— А хіба він там не живе?

— Ні.

— Ви можете мені сказати, де він?

— Не можу.

— Ви, звісно, не служниця. Ви...

Він замовк, окинувши поглядом мою одіж, що, як завжди, була дуже проста: чорний мериносовий плащ, чорний касторовий капелюшок — і те, й те надто скромне навіть для покоївки. Видно, він ніяк не міг угадати, хто я така. І я підказала:

— Я ґувернантка.

— А-а, ґувернантка! — мовив він. — От чорт, а я забув!

І знов уважно оглянув моє вбрання. Хвилини за дві він уже підвівся з перелазу, та щойно спробував піти, як його лице скривилося від болю.

— Я не можу послати вас по допомогу, проте, коли ваша ласка, підсобіть мені трошки самі.

— Гаразд, сер.

— У вас, бува, немає парасольки, щоб я міг на неї спиратися, як на ціпок?

— Немає, сер.

— Тоді спробуйте піймати мого коня за вуздечку і підведіть його до мене. Ви ж не боїтеся?