— Тільки один? — спитала я.

— Так, більше немає, — відповіла вона.

Я поклала листа в кишеню й пішла додому; я навіть не мала часу його прочитати: правила зобов'язували мене бути в школі рівно о восьмій годині, а вже було пів на восьму.

Різні обов'язки чекали на мене: я мала відсидіти з ученицями годину самостійних занять; того дня була моя черга читати молитви, потім я мала відвести вихованок до спальні. Впоравшись з усім цим, я повечеряла з іншими вчительками. Навіть коли ми нарешті пішли спати, мені ще якийсь час довелося слухати балаканину міс Ґрайс. У свічнику лишився маленький недогарок, а я боялась, що він догорить, поки вона патякатиме. Та, на моє щастя, після ситної вечері її швидко зморив сон: вона вже хропла, перше ніж я встигла роздягнутись. Свічка ще не погасла. І ось я, нарешті, дістала свого листа. На печатці стояла літера «Ф». Я розпечатала конверт; лист був коротенький:

«Якщо Дж. Е., яка надрукувала оголошення в «...ширському віснику» за останній четвер, має всі перелічені якості і може подати задовільні рекомендації щодо своєї поведінки та освіти, їй може бути запропоновано місце виховательки дев'ятилітньої дівчинки, із винагородою тридцять фунтів річно. Дж. Е. просять надіслати рекомендації, а також повідомити своє повне ім'я, місце проживання тощо на адресу: «Місіс Фейрфакс, Торнфілд біля Мілкота, в ...ширському графстві». Я довго розглядала листа — почерк був старомодний і нечіткий, мабуть, його написала літня жінка. Це мене заспокоїло: в глибині душі я боялася, що, діючи на свій риск, я можу вскочити в якусь халепу, і мені дуже хотілося знайти щось хороше, пристойне, en regle. Добре, що мої шукання привели мене до літньої жінки. Місіс Фейрфакс! Я бачила її перед собою в чорній сукні й вдовиному чепці: може, трохи сувора, але чемна, взірець старомодної англійської добропристойності. Торнфілд! Це, мабуть, назва маєтку. Чепурна гарненька садиба — я була того певна, хоч і не могла уявити собі, яка вона насправді. Мілкот у ...ширському графстві... Я спробувала відновити в пам'яті карту Англії. Так, ось тут графство, а он і місто — це на сімдесят миль ближче до Лондона, ніж той далекий закуток, де я тепер жила.

Це теж приваблювало мене! Мене тягло туди, де вирувало життя. Мілкот — велике промислове місто на берегах річки А. Мабуть, там багато гамору й метушні — але тим краще: принаймні це буде цілковита переміна. Не скажу, що мою уяву полонили високі димарі та хмари диму, проте, міркувала я, Торнфілд, мабуть, далеко від міста.

В цю мить свічка догоріла і, блимнувши востаннє, погасла.

Назавтра треба робити нові кроки. Я більше не могла приховувати свого задуму; щоб він здійснився, довелося його відкрити.

Директриса прийняла мене під час обідньої перерви. Я сказала їй, що хочу влаштуватися на нове місце, де платня буде вдвічі більша, ніж тут (у Ловуді мені платили тільки п'ятнадцять фунтів річно), і просила її довести це до відома містера Броклґерста або когось із членів комітету, щоб дістати мені рекомендацію. Вона люб'язно погодилася стати за посередницю. Наступного дня вона розповіла усе містерові Броклґерсту, який сказав, що треба написати місіс Рід, бо вона моя опікунка. Цій дамі було послано листа, на який вона відповіла, що я можу робити все на свій розсуд, вона, мовляв, уже давно перестала втручатись у мої справи. Цього листа дали прочитати всім членам комітету. Нарешті, після всієї цієї тяганини, що здалася мені нескінченною, я одержала офіційний дозвіл влаштуватися на ліпшу посаду, якщо мені трапиться така нагода, і, крім того, оскільки я показала себе як добра учениця і вчителька, мені пообіцяли видати відповідну характеристику та свідоцтво про освіту за підписом інспектора цього закладу. Цю характеристику я одержала через тиждень, переслала копію місіс Фейрфакс і дістала від неї відповідь, що мої рекомендації її цілком задовольняють і що через два тижні я можу посісти місце ґувернантки в її домі.

Я почала збиратися в дорогу, і два тижні проминули дуже швидко. Ґардероб мій був не вельми багатий, хоч і цілком достатній для моїх скромних потреб, тож за останній день я встигла спакувати свою валізу, — ту саму, що я вісім років тому привезла з собою із Ґейтсхеда.

Валізу стягли ременями й наклеїли на неї ярлик. За півгодини мав приїхати візник і відвезти її до Лоутона, де зупинявся диліжанс, а сама я мала прийти туди пішки завтра вранці.

Я почистила мою чорну подорожню сукню, наготувала капелюшок, рукавички й муфту, ще раз заглянула в усі шухляди, чи, бува, нічого не забула. Тепер, коли більше не було ніякої роботи, я сіла, щоб трохи перепочити. Однак мені не сиділося, дарма що була цілий день на ногах. Я була дуже схвильована і ніяк не могла заспокоїтись. Сьогодні ввечері кінчається цілий період у моєму житті, а завтра починається інший. Тож годі й думати про сон у цю ніч, і я наготувалася спостерігати, як відбувається цей перехід.

— Міс, — промовила покоївка, котра зустріла мене у вестибюлі, де я тинялася, мов неприкаяна, — вас хтось питав внизу.

«Мабуть, приїхали по валізу», — подумала я і одразу кинулася до східців. Щойно я пробігла повз маленьку вітальню, або учительську, двері якої були напіввідчинені, як звідти хтось вискочив.

— Вона! Це вона! Я б її будь-де впізнала! — вигукнула незнайома, зупиняючи мене й хапаючи за руку.

Я подивилась на неї. Переді мною стояла жінка, на вигляд добре вдягнена служниця, огрядна, хоч іще досить молода й гарна, чорнява, чорноока, з рум'яними щоками.

— Ану вгадайте, хто я така! — сказала вона, усміхаючись; голос і усмішка здались мені дуже знайомі. — Невже ви зовсім мене забули, міс Джейн?

За мить я вже ніжно обіймала й цілувала її. «Бесі! Бесі! Бесі!» — повторювала я схвильовано, а вона тільки сміялась крізь сльози. Потім ми обидві пішли до вітальні. Біля каміна стояв маленький хлопчик-триліток у шотландській курточці й штанцях.

— Це мій синок, — сказала Бесі.

— То ви одружені, Бесі?

— Так, уже п'ятий рік, з візником Робертом Лівеном. Крім Бобі, в мене є ще донечка, я назвала її Джейн.

— Ви вже не живете в Ґейтсхеді?

— Ми мешкаємо в будиночку воротаря; старий воротар пішов від нас.

— Ну, як вам там усім живеться? Розказуйте мені геть усе, Бесі, тільки спершу сядьте. А ти, Бобі, іди до мене на коліна.

Проте Бобі присунувся ближче до мами.

— А ви мало виросли, міс Джейн, і майже не поповніли, — провадила далі місіс Лівен.

— Мабуть, вам не дуже солодко жилося в цій школі: он міс Рід на цілу голову вища за вас, а міс Джорджіана вдвічі за вас ширша.