Містер Броклґерст знову замовк — мабуть, від надміру почуттів. Коли він заговорив, міс Темпл опустила очі, але тепер вона дивилася просто перед себе, і її завжди бліде обличчя стало холодне й непорушне, мов викарбуване з мармуру, а уста були стиснені так міцно, що, здавалось, їх міг розтулити тільки різець скульптора. Тим часом містер Броклґерст, що стояв біля каміна, заклавши за спину руки, велично розглядав вихованок. Раптом він закліпав очима, мовби їх щось засліпило або запорошило; повернувши голову, він заговорив набагато швидше, ніж доти:

— Міс Темпл, міс Темпл, а що то за дівчинка з кучерявим волоссям? Онде, добродійко, ота руда, у якої вся голова в кучерях!

І, піднявши ціпок, він показав ним на дівчину, що його вжахнула; рука його дрібно тремтіла.

— То Джулія Северн, — спокійно відповіла міс Темпл.

— Джулія Северн! Хоч би хто вона була — чого в неї кучеряве волосся? Як вона сміє так безсоромно нехтувати усі правила й засади цього дому? Тут, в євангельському доброчинному закладі, ходити з копицею кучерів на голові!

— Джулія кучерява з природи, — ще спокійніше відповіла міс Темпл.

— З природи? Таж ми не повинні підлягати природі, — я хочу, щоб ці дівчатка були дітьми Милосердя. Ну навіщо оця кучма? Я знову і знову повторюю свою вимогу, щоб волосся було зачесане просто, скромно й гладенько. Міс Темпл, цю дівчину треба коротко обстригти. Завтра я пришлю перукаря. Я бачу тут іще кількох патлатих — онде ота висока: хай-но вона повернеться до мене спиною. Накажіть усьому старшому класові підвестись і стати обличчям до стіни. Міс Темпл провела носовичком по губах, немовби стираючи мимовільну усмішку, однак дала наказ, і старші дівчата, второпавши, нарешті, чого від них вимагають, виконали його. Я трохи відхилилась назад і бачила, як вони при цьому перезиралися й викривлялися. Шкода, що містер Броклґерст не міг бачити їхніх облич, а то б він, може, збагнув: хоч би що він чинив із зовнішнім виглядом, на душі він не мав ніякого впливу.

Хвилин п'ять він розглядав зворотний бік тих живих медалей, а тоді сказав, неначе виголошуючи смертний вирок:

— Зрізати всі ці куделі!

Міс Темпл, видно, щось заперечила.

— Добродійко, — провадив він, — я служу владиці, який править неземним царством. Моє завдання придушити в цих дівчатках всі плотські бажання, виховувати в них скромність і поміркованість, а не пристрасть до пишних уборів та зачісок. Кожна з цих молодих дівчат має косу, а до цього їх могло довести тільки марнославство, їх, повторюю, треба обстригти. Подумайте, скільки часу гається тільки на те...

Але тут містерові Броклґерсту перебили мову: до кімнати зайшли нові гості — якісь три панії. Їм годилося б з'явитися трошки раніше і послухати лекцію про одяг, бо

вони були пишно вбрані в оксамит, шовк та хутра. Дві молодші з цієї трійки (гарні дівчата шістнадцяти й сімнадцяти літ) мали на головах, за тодішньою модою, сірі касторові капелюшки, оздоблені страусовими перами, а з-під крисів цих елеґантних головних уборів спадало на плечі густе, світле, старанно завите волосся. Літня пані була запнута в дорогу оксамитову шаль, оторочену горностаєм, і її обличчя прикрашали штучні французькі локони.

То були дружина й дочки містера Броклґерста. Міс Темпл шанобливо їх зустріла і відвела на почесні місця. Вони, певне, прибули в одній кареті з велебним главою родини і нишпорили по горішніх кімнатах, поки він провадив ділову розмову з економкою, допитував пралю та повчав міс Темпл. Посідавши, вони одразу почали чіплятися з різними зауваженнями та докорами до міс Сміт, якій було доручено наглядати за білизною та порядком у спальнях. Однак мені не було коли слухати, що вони там казали, — мене займало інше, поглинаючи всю мою увагу. Прислухаючись до розмови між містером Броклґерстом та міс Темпл, я водночас не забула подбати про свою власну безпеку: мені здавалось, що найкраще лишатись непоміченою. Отож я низько схилилась над грифельною дощечкою, немовби зайнята своєю задачею, тримаючи дощечку так, щоб затулити нею лице. Мене б, може, й не помітили, та клята дощечка раптом вислизнула у мене з рук і, гучно брязнувши, привернула до мене всі очі. Я знала — тепер усе пропало, й, нагнувшись, щоб підняти половинки, приготувалась до найгіршого. І воно не забарилось.

— Недбале дівчисько! — промовив містер Броклґерст і одразу додав: — А-а, це та новенька. — І перше ніж я встигла перевести дух, заявив: — До речі, я маю дещо про неї сказати. — Потім, підвищивши голос, — яким гучним здався він мені! — прорік: — Хай дівчинка, яка розбила грифельну дощечку, вийде наперед!

Сама б я не змогла й поворухнутись, бо вся скам'яніла, та дві великі дівчини, що сиділи біля мене, поставили мене на ноги й підштовхнули до грізного судді; потім міс Темпл лагідно підвела мене до нього, заспокійливо шепнувши:

— Не бійся, Джейн, я бачила, це вийшло ненароком. Ніхто тебе не буде карати.

її ласкавий шепіт штрикнув мене мов ножем у серце.

«Ще хвилина — і вона зневажатиме мене як підлу брехуху», — подумала я, і в мені закипів шалений гнів проти Рідів, Броклґерста і компанії: я не була Елен Бернс.

— Принесіть-но сюди отого стільця, — сказав містер Броклґерст, показуючи пальцем на високий стілець, з якого щойно встала староста. Стільця було принесено. — Поставте на нього цю дівчинку.