Хай би що це означало, Ерменґарда була впевнена: ішлося про щось дуже захопливе. Тож, схвильована від очікування, вона пройшла навшпиньки коридором. Дівчатка старалися не шуміти, доки не дістались до кімнати. Тоді Сара зненацька повернула ручку й широко відчинила двері. Перед ними відкрилася кімната, як на долоні, — у коминку палав вогонь, а перед ним сиділа у кріслі чудова лялька, читаючи книжку.

— Ну от, вона знову сіла в крісло до того, як ми її піймали! — пояснила Сара. — Вони завжди так роблять. Швидкі, мов блискавка.

Ерменґарда перевела погляд із подруги на ляльку і назад, спантеличено запитала:

— Вона може ходити?

— Так, — відповіла Сара. — Принаймні я вірю в це. Принаймні я вдаю, що вірю в це. І тому здається, ніби це правда. Ти ніколи нічого не вдавала?

— Ні, — сказала Ерменґарда. — Ніколи. Розкажи мені про це.

Вона була така зачарована своєю незвичайною новою подругою, що дивилася на Сару більше, ніж на Емілі, — незважаючи на те, що Емілі була найвродливішою лялькою, яку їй тільки доводилося бачити.

— Сядьмо, — запропонувала Сара, — і я тобі розкажу. Це так легко — коли вже почнеш, то не можеш зупинитися. Увесь час хочеш розповідати історії. Це чудово! Емілі, ти маєш послухати. Це Ерменґарда Сент-Джон, Емілі. Ерменґардо, це Емілі. Хочеш потримати її?

— А можна? — запитала Ерменґарда. — Можна, правда? Вона така прекрасна!

І вона взяла Емілі.

Ніколи за своє коротке й не дуже веселе життя міс Сент-Джон і не мріяла про таку годину, яку вона провела з дивакуватою новою ученицею. Вони просиділи разом цілу годину, аж доки не продзвенів дзвінок на обід і дівчатка мусили спуститися вниз до їдальні.

Сара сиділа на килимку перед вогнем і розповідала дивні речі. Вона знову підібгала під себе ноги, її зелені очі сяяли, а щоки пломеніли рум’янцем. Дівчинка розказувала про свою мандрівку і про Індію. Та найбільше Ерменґарду вразила її вигадка про те, що ляльки вміють ходити, розмовляти й робити, що їм заманеться, коли в кімнаті немає людей, але мусять зберігати свої вміння в таємниці, тож миттєво, «наче блискавка», повертаються на свої місця, коли до кімнати хтось заходить.

— Ми так робити не можемо, — казала Сара із серйозним виглядом. — Розумієш, це такі особливі чари.

А коли Сара розповідала історію про те, як шукала Емілі, Ерменґарда помітила, що її обличчя раптово змінилося. Воно миттю спохмурніло, із сяючих очей зникли вогники. Дівчинка зненацька схлипнула, глибоко зітхнувши, а потім міцно зімкнула вуста і тримала їх стисненими у ниточку, наче затялась не зробити чогось. Ерменґарда подумала, що якби вона була схожа на інших дівчаток, то неодмінно розпустила би нюні. Але Сара трималася.

— Тобі що, боляче? — ризикнула запитати Ерменґарда.

— Так, — відповіла Сара, помовчавши хвильку. — Але болить не тіло.

Потім вона тихенько додала, намагаючись говорити рівним голосом:

— Скажи, ти любиш свого татка більше за все на світі?

Ерменґарда аж відкрила рота від несподіванки. Вона знала: для чемної учениці із пансіону шляхетних панянок не годиться зізнаватись у тому, що їй навіть на гадку ніколи не спадало, ніби вона може любити свого батька. Дівчинка просто не могла розказати, що вона старається всіма можливими способами уникнути того, щоб лишитись у його товаристві бодай на десять хвилин. Тож вона почувалася дуже зніченою та розгубленою.

— Я дуже… дуже рідко його бачу, — затинаючись, промовила вона. — Він завжди у бібліотеці — щось читає.

— А я люблю свого татка в десять разів більше за все на світі, — сказала Сара. — Він поїхав. Ось чому мені боляче.

Вона опустила голову на коліна й нерухомо сиділа протягом кількох хвилин.

«Зараз вона заплаче», — злякано подумала Ерменґарда.

Однак Сара не плакала. Вона сиділа нерухомо, і її короткі чорні кучері спадали на вуха. Потім дівчинка заговорила, не піднімаючи голови.

— Я пообіцяла йому, що витримаю розлуку, — сказала вона. — Так і буде. Треба витримувати різні неприємні речі. Подумати лишень, що доводиться витримувати солдатам! Татко — солдат. Якби почалася війна, йому довелося б витримувати походи, спрагу й, може, навіть поранення. І ніхто від нього ніколи би не почув ані словечка нарікань — ані словечка.

Ерменґарда могла лишень дивитись на неї, але відчувала, що в душі наростає обожнювання. Сара була така чудова, така незвичайна — дуже відрізнялася від будь-кого іншого.