Відтак цілі три місяці ми з напарником скніли в Стокгольмі. Незабаром таке життя, скажу вам чесно і без вихилясів, капітально мені набридло. Після цілого року навіжених пригод по інший бік Атлантики планомірне байдикування в найдосконалішому і найнуднішому місті світу видавалось мені витонченими інквізиторськими тортурами.

…Одного прісного й тягучого, мов жувальна гумка, дня наприкінці недовгого шведського літа ми з Тьомиком сиділи на лаві коло сонної затоки в самісінькому центрі Стокгольма, дивилися на білих, мов сніг, чайок, на велетенські круїзні лайнери, що відправлялись у кількаденне плавання Балтикою, і на поодиноких рибалок, які куняли на мостах, схилившись над тонкими списами своїх вудок, розморені м’якими променями призахідного сонця. Здебільшого ми мовчали.

Аж раптом мій напарник повернувся до мене і, загадково усміхаючись, промовив:

— Максе, ти все ще винен мені десять тисяч доларів.

Я мав би тут сказонути щось на кшталт: «Пам’ятаю, друже, я обов’язково віддам, все до копійки, от тільки крутну яку-небудь аферу чи махінацію». Звісно, я також міг би ляпнути: «Чувак, кури бамбук, я тобі нічого віддавати не збираюся». Але я нічого такого не сказав, адже знав, чого насправді хоче мій напарник. Кажу ж, що іноді читаю його думки.

— Перу, — натомість мовив я.

А тут Тьомик, знаєте, мав би відповісти: «Ти, блін, про що? Яке Перу? Ти мені тут бульки носом не пускай, чувак! Я тобі ясно кажу — повертай мої бабки!» Однак мій товариш нічого подібного не сказав.

— Поїхали, — затремтівши від радості, мовив Артем.

І ми поїхали.

Чому саме Перу?

Річ у тім, що кілька місяців тому до мого троюрідного брата, що живе в Пуканичах, затурканому присілку на Волині, прилітав з-за океану старенький дідуньо. Дідок уже більш ніж півстоліття живе у Перу, і звуть його Григорій Самолюк, хоча у паспорті писалось по-тамтешньому — по-перуанському цебто — Ґреґор. Виявилось, що старий майже всю Другу світову відсидів у німецькому полоні, шиючи для доблесних солдатів Вермахту пухнасті вовняні шкарпетки. Незважаючи на те, що Григорій (чи то пак Ґреґор) старався і в міру своїх можливостей шкодив ворогам радянської держави, роблячи дірку в кожній другій шкарпетці, аби вона чимскоріше розповзлася, радянська влада потуг молодого волинського селянина не оцінила, безпардонно проігнорувавши такий вагомий внесок у перемогу над фашизмом. Навіть гірше — Григорія, як і багатьох йому подібних, записали до когорти «ворогів народу».

Після закінчення війни і звільнення з концтабору пан Самолюк зібрався до України, втім, за день до від’їзду товариш по концтабору попередив Григорія, що після повернення на Батьківщину його негайно депортують до Сибіру. Григорій, не довго думаючи, поміняв азимут і чкурнув на південь — до Італії. Пропрацювавши три роки в Неаполі у «Червоному хресті», молодий українець емігрував до Перу, де завдяки титанічній працелюбності та навичкам роботи із землею за кілька років нажив собі чималі статки.

Так ось, на старості дідуньо Ґреґор прилетів на Вкраїну, аби востаннє перед смертю зиркнути підсліпуватим оком на батьківську землю (забув сказати: око у старого було лише одне — ліве; праве вибив десь у тому своєму Перу). За п’ять днів, досхочу надихавшись рідним повітрям, перуанський дідок пошурував назад у свою заграницю, залишивши онукові в подарунок п’ятнадцять тисяч доларів готівкою та цілу торбу дивних історій про те, як він, старий чорт, ловко розбагатів у себе в Перу…

Перуанські гроші два з половиною місяці пропивали всім селом.

Старожили (ті, хто переживе цю напасть) згодом розповідатимуть, що такої гульні в Пуканичах не було з часів першого польоту Гагаріна. Таке в селі робилося, що страшно згадувати. Кілька місцевих стариганів перепилися так, що ледь не пустили полем поїзд «Ковель — Сімферополь» (при цьому примовляючи: «Хе-хе! Як у старі добрі часи в 43-му, хе-хе…»).

Певна річ, з району прислали цілий «бобик» з міліціянтами — ну, щоб розібратись, що то за безчинство таке коїться у Пуканичах. Правда, то було вельми нерозумне рішення з боку районної влади, позаяк міліціянти вернулись у райцентр лиш через два дні — з натовченими пиками, без табельної зброї, без кашкетів і з важелем коробки передач від «бобика» — і сказали, що не повернуться назад у село нізащо, навіть під прикриттям бронетранспортерів.

Після такого відчайдушного запою Пуканичі можна було стирати з карти України — півсела недорахувалися.

Врешті-решт гроші у мого братухи скінчилися — «празник» відгримів, і всі, хто зміг пережити оте нелюдське випробування, поволі повертались до звичного, рутинного життя.

Після того, як вміст останньої пляшки горілки розійшовся по животах тих, хто ще мав здоров’я кубрячити, від спадщини одноокого Ґреґора лишилися тільки історії про його незліченні багатства, про мільйони заморських грошей з такою чудною назвою — нуебо соли [2] , зароблені дідуганом на благодатній перуанській землі. З часом розповіді про те, що Самолюкові спадки нароблялись тяжкою працею, забулися, розчинившись у коловороті побрехеньок, якими обросла сумнозвісна історія про візит українського перуанця на прабатьківщину. Ніхто вже не згадував, що Ґреґор був умілим господарником. Натомість селяни тільки й балакали про те, що гроші в Перу прямо на землі валяються.

Мій троюрідний брат, поки я був у Києві, двічі приїжджав до мене в гості. Бідолаха взагалі ні про що, окрім свого заморського родича, говорити не міг. Як почне розказувати про перуанські багатства, то вже його не спинити. Зрештою, виговорившись, хлоп засідав в кутку біля вікна, кисло зітхав і буботав:

— Ех, Максе, от зароблю скікись-то грошей, а тоді поєду в Перу і я-а-ак розбагатію. Аж страшно подумати…

Причому щоразу він закінчував свою розповідь одною й тою ж самою, наче завченою напам’ять фразою: