— Учителю! — вигукнув Ігор. — Ти говориш так, ніби прощаєшся з нами і залишаєш нам свій заповіт!.. З чого б це! Хіба так зле почуваєш себе? Сам же сказав, що тобі ліпше стало…

— Поки маю сили, хочу сказати те, що думаю… Щоб не було пізно…

— Не буде! Я вірю — ти житимеш…

— В шістдесят літ пора оглянутися назад, зважити, чи по правді жив, чи залишив після себе добро чи зло, чи полишив по собі хоч який-небудь слід на землі — синів та дочок народив, дім збудував, поле розорав, грудьми ворога зупинив, мудру книжку написав… Чи ніякого сліду по тобі не лишилося — ні доброго, ні злого.

— По тобі помітний слід залишиться, учителю, — сказав Ігор. — Твої учні, твої літописи, твої пісні…

— Е-е, мої учні… Зараз вони виросли, стали князями і роблять те, що їм на розум спаде… Мої літописи… Хто відає, в чиї руки потраплять вони після мене? У дружні чи в зловорожі? Чи не витлумачить мій наступник-літописець мої записи на догоду собі та князеві своєму? І чи взагалі судилося їм довге життя? Бо пергамент такий нетривкий, а вогонь такий всепожираючий!.. Одні пісні якийсь час житимуть, бо розлетілися по світу, мов ластівки, — дивися, якась і зів'є собі гніздечко у чиємусь серці!

— Ну от, бачиш!

— Ні, мені здається, що не все я зробив, що міг… Доля була щедрою до мене. Син смерда, я став, дякуючи долі і добрим людям, боярином, темний як ніч хлопчина з берегів Дніпра-Славутича, я, знову ж таки завдяки долі і добрим людям, прозрів, став освіченим книжником на Русі, мені відкрили свої знання Нестор і Сильвестр, Володимир Мономах і Кирило Туровський, Іларіон і Боян, мудреці грецькі і єгипетські, іудейські і ромейські… Протягом півста літ я жив при наймогутніших володарях землі нашої, не раз у походи з ними ходив, славу і неславу ділив… Я дуже любив Руську землю, наші ріки і ліси, степи і луги, наших людей. Багато я бачив, багато пізнав, і шкода, що зі мною все це відійде у небуття… А мої знання, мої слова так би пригодилися люду нашому, землі нашій!

Святослав і Ігор переглянулися, і в їхніх очах промайнула тривога. Схоже, що Славуті важко і цю розмову завів він неспроста, — видно, відчув наближення смерті.

Вони обидва підвелися.

— Ми стомили тебе, друже. Відпочивай і не думай ні про що… Хай легкою буде для тебе ця ніч!.. А Гук побуде біля тебе і дасть тобі такого зілля, щоб ти заснув і на ранок прокинувся дужим! — сказав Святослав, а вийшовши, повернувся до Ігоря: — Доведеться мені побути у тебе, Ігорю, кілька днів, поки він видужає або…

— Звичайно, брате, — схилив голову Ігор, зрозумівши, що має на увазі великий князь. — Гостюй стільки, скільки потрібно буде.

Однак на ранок Славуті полегшало, і Святослав, повагавшись, вирушив далі в путь — спочатку у Трубчевськ до Всеволода, а звідти у свої верховенські володіння. І не знав він, що на світанку від Ігоря помчав до Всеволода гонець з попередженням, що їде великий князь київський і щоб Всеволод не обмовився перед ним жодним словом про їхній наступний похід.

Тиждень Славута не піднімався з постелі. Та хвороба — чи то завдяки дочірньому піклуванню Ярославни, чи травам та нашіптуванню старого Гука, чи природному здоров'ю хворого — у ніч на восьмий день раптово відступила, зійшовши рясним потом. Уранці Славута встав і забажав, щоб йому натопили лазню.

Ігор полегшено зітхнув: Славута видужав! Вмирущий у лазню не проситься…

Разом з тим князеві додалося і тривоги. Як же тепер, коли Славута виходитиме на люди, приховати від нього підготовку до весняного походу? Поки він був прикутий до ліжка, можна було про це не турбуватись. Дружина і ополчення рать за раттю, стяг за стягом вирушали кожного дня до Путивля, де був назначений збір головних сил.

А як же бути тепер? Славута став на ноги і рано чи пізно дізнається про все. Що ж робити?

Ігор поділився своїми турботами з Ярославною, і княгиня, не роздумуючи, порадила:

— Треба не ждати, поки дізнається сам, а чесно і відверто розповісти йому про все! Ігор здивувався.

— Як? Він же, без сумніву, буде проти нашого походу!

— Ну й що? Краще хай буде проти, ніж ти постанеш у його очах нечесним, неправдивим… Безперечно, він буде проти. Я теж проти, і ти це знаєш, бо я боюся за тебе, коханий мій, за сина Володимира, за наших родичів і за всіх воїв. Та що я можу вдіяти? Зупинити тебе? Несила моя… Та й розумію я, що краще зустріти ворога в чистому полі, ніж відбиватися від нього у власному домі… Славута — воїн, і він зрозуміє тебе також!

— Але ж я не сказав про похід Святославові!

— Тоді не йди!

— Ні, ні, я цього не зроблю! — вигукнув Ігор. — Я сам задумав цей похід, домовився з братією, Ярослав досі зібрався, мої теж у дорозі до Путивля, в суботу я й сам вирушаю… Як же тепер не йти? До того ж цей похід обіцяє нам перемогу і славу! Половці не ждуть, що ми вдаримо на них…

— Тоді скажи Славуті всю правду і не муч себе, не край думами серце! Так буде найліпше — відверто, чесно! А йти чи не йти — вирішуєш ти сам, бо ти — князь!