— Сідайте! — і вп'явся у смажену баранячу лопатку. — Їжте.

Всі були голодні і довго їли. А коли наситилися, Кончак запитав:

— Зігрівся трохи, Самуїле?

Купець витер рота полою кожуха.

— Дякую, хане, зігрівся… А то думав — пропаду.

— Де ж тебе перестріли мої люди?

— На Удаї, біля Прилуки.

— Куди ж ти прямував?

— У Путивль… Віз жіночі прикраси, одяг, сіль… І все пропало… Та ще й четверо холопів на додачу, а з ними — сани, коні, збруя… Накажи, хане, хай твої люди повернуть мені моє майно!

— Чого захотів! Піди дізнайся, де воно!.. Е-е, чоловіче, що з воза впало, те пропало! Дякуй долі, що сам лишився живий…

— Я й дякую.

— От і добре… А тепер скажи мені, чи ти не бачив, коли їхав з Києва, князів з дружинами?

Самуїл поволі підвів голову, пильно глянув у вічі ханові.

— Аякже, бачив.

— Де?

— Стоять за Альтою.

— Хто саме?

— А хто?.. Великий князь київський Святослав, великий князь землі київської Рюрик, князь переяславський Володимир та князь чернігівський Ярослав… Схоже, очікують ще когось.

— Невже до Києва дійшла чутка, що я перейшов Сулу?

— До мене не дійшла, бо інакше я повернув би назад… А от чи до князів дійшла, того не знаю…

— Однак вони чогось стоять, — замислено проказав хан Туглій. — Не на прогулянку ж вийшли!

Кончак насупився. Кошлаті чорні брови зійшлися до перенісся, як дві грозові хмари. Грубе тверде обличчя потемніло ще дужче. Видно було, що він вражений несподіваною звісткою і стурбований нею не на жарт.

А Туглій не вгавав:

— Я так і знав, що ми під цим клятим городищем прогайнуємо дорогий час! — грюкнув кулаком по столу. — Вся Русь уже оповіщена про наш напад! Добре, якщо князі й досі стоять за Альтою… А якщо рушили сюди? Що буде? Вай-пай!.. [7]

Кончак ще дужче засопів носом, похмуро глипнув очищами.

— Помовч, хане! Поговоримо про це пізніше! А зараз подякуємо нашому другові Самуїлові за таку важливу звістку. — І повернувся до купця: — З цієї хвилини ти вільний і можеш їхати на всі чотири сторони! Що б ти хотів у мене попросити?

Самуїл підхопився на ноги і низько вклонився.

— Дякую, хане, за таку велику ласку… Воля для людини — то найбільший скарб!.. Але якщо ти дозволяєш звернутися до тебе з просьбою, то я насмілюся попросити у тебе…

Купець замовк у нерішучості. Кончак підбадьорив його:

— Ну ж, кажи! Не бійся!

— Якщо твоя ласка, то відпусти зі мною ось цього хлопця, — і поклав руку на плече Жданові. — Твої люди забрали у мене аж чотирьох холопів, то дай мені хоч одного. Та й мандрувати взимку самому небезпечно — сам знаєш…

Кончак махнув рукою.

— Гаразд, бери… Бранців маємо досить… А шляху в Половеччину не забувай. Ось тобі моя тамга — з нею безборонне проїдеш через усі половецькі заслони. Привозь товари на Тор — вигідно продаси. — І кинув на стіл кружало вичиненої шкіри з намальованою на ній собачою головою і двома перехрещеними під нею стрілами — це був родовий знак хана. — Тобі і твоєму супутникові дадуть коней і харчів на тиждень. Ти задоволений? Вай-уляй!

— Задоволений, хане, — схилив знову у поклоні голову купець.

— Тоді йдіть!

Коли вийшли, Ждан сказав:

— Дякую тобі, дядьку Самуїле, що не забув про мене — визволив з неволі тяжкої… Однак скажи мені — навіщо ти розповів про князів? Навіщо розпатякав, що вони стоять на Альті? Не вистачало тільки шепнути Кончакові, які у них сили! Це ж пряма зрада!

Самуїл усміхнувся розбитими губами, обняв хлопця за плечі.

— Не турбуйся! Так вони від мене правду й почують — аж обома вухами! Аякже!.. Е-е, отроче, не знаєш ти дядька Самуїла!.. Та набрехав я їм усе від початку й до кінця!

— Як? І про князів, і про Альту?

— І про князів, і про Альту… Як тільки Кончак запитав, я відразу змикитив, що він боїться, як би його тут не застукали зненацька! Бо ж сили у нього зараз, видно, невеликі. Скумекав?.. Ні?..А я йому і про київських князів, і про переяславського, і про чернігівського. Та ще, мовляв, інших очікують… Бачив, як завертівся хан Туглій? Ніби його окропом ошпарили!.. Та й сам Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому така звістка… Не я буду, якщо не чкурне він завтра звідси в свою Половеччину…