— Дякую, хане, — вклонився Самуїл, підводячись. Але Коб'як спинив його.

— Зачекай, Самуїле. Зараз принесуть кумис — вип'єш за моє здоров'я… Окрім того, хочу поговорити з тобою.

— Прошу, хане. Запитуй — я відповім на всі твої запитання.

Коб'як наморщив лоба, а вузькі, гострі, мов списи, очиці пронизали купця наскрізь.

— Скажи мені, Самуїле, що робиться в землі урусів, — чи й там зима була така люта, як у нас? Чи був падіж скоту?

— Зима була люта, але скот уцілів, бо тримаємо його не в полі, а в хлівах, і годуємо сіном та зерном, заготовленим улітку.

Коб'як похитав головою.

— Пай-пай! У вас, урусів, багато скоту… Це добре! Ми раді, що сусіди такі багаті… Ми теж зберегли свій скот, хоча зима була люта… А скажи мені, Самуїле, чи не було в землі урусів мору, пошесті якої? Чи живі-здорові князі Рюрик та Святослав? Як ведеться князеві переяславському Володимиру? Чи добре почуває себе Ярослав, князь чернігівський? А наш родич — князь Ігор? Як йому ведеться? Питаю про нього, бо його бабуся — то ж половецька князівна! О! Пай-пай! І диво мені, що він поклав гнів на родичів своїх, на свояків і погромив цієї весни хана Туглія…

Ця розмова насторожила Самуїла, і відповідав він обережно:

— Я рідко бачу князів київських. Хіба що на вулиці, коли вони їдуть куди-небудь… А переяславського та чернігівського і в очі не бачив. Однак не чув, щоб хто з них захворів чи помер. Всі живі й здорові… А про князя Ігоря і зовсім нічого сказати, бо далеко його земля Сіверська…

— Пай-пай, а скажи мені, урусе, яка весна була у вашій землі? Чи багато снігу було і чи й досі повінь держиться на ріках? Мабуть, нелегко тобі було добиратися сюди? Броди ще не обміліли?

Самуїл внутрішньо здригнувся. Так ось які наміри виношує Коб'як! — Вичікує слушного часу, щоб напасти на Русь! І здоров'я князів, і як перезимувала худоба, і броди на ріках — все це його цікавить тому, що хоче знати, коли розпочати похід і яка здобич там чекає на нього! І хто і з якими силами може виступити проти степовиків.

Не подаючи вигляду, що проник у таємні задуми хана, Самуїл спокійно відповів:

— Ріки у нас і влітку повноводі, а зараз всі вийшли з берегів. Я не знайшов жодного броду. Переправлялися на плотах. Тому й добиралися в Половецьку землю цілий місяць. А звичайно ж тут ходу два тижні.

— А може, вода вже спала?

— Не думаю. Ворскла розлилася, як море. А на ній ми були всього три-чотири дні тому…

— Ойє, ойє, дякую тобі, Самуїле, за приємну розмову, — сказав поважно Коб'як. — Тепер я хочу познайомити тебе з моїми родичами — ханами половецьких племен. Вони пригодяться тобі, коли ти поїдеш по наших улусах, щоб продати свої товари… Ось по праву руку від мене сидять хани — мій тесть хан Турундай, далі хан Осалук, хан Барак, хан Тетія, хан Ізай Белюкович, рідний брат київської княгині, жони Рюрика, хан Тарг… По ліву руку — хан Бокмиш, хан Данило, хани Содвак Кулобицький, Корязь Калотанович, Турсук, Башкорт, Єксна, Алак…

Хани по черзі, коли Коб'як називав їх, кивали головами і приязно усміхалися. Самуїл теж усміхався, а самого гризла досада: скільки їх тут зібралося! Чи не на військову раду? І кожен жде подарунка! Чи й залишиться що на продаж? І чи здобудуть вони зі Жданом для князя Святослава таку вістку, яка б по значенню переважила ці витрати?

Він прикидав у думці, коли їх обдаровувати — зараз чи тоді, як навідається в улус кожного з них? І вирішив не поспішати. А може, не до кожного доведеться заїхати?..

— Я радий зазнайомитися з такими поважними ханами, — сказав він уголос. — Ваші славні імена давно відомі на Русі. Бо хто ж не знає хоробрих воїнів, які не раз копитами свдїх бойових коней топтали ниви під Києвом, Переяславом та Черніговом? Але чи не краще нам жити у мирі, у дружбі? Ось зараз мир — і я привіз вам багато різних товарів. А коли б війна була — чи посмів би, чи привіз би?

— Ойє, ойє, — погоджувалися хани. — Мир — добре, дружба — добре, торгівля — добре…

Ждан швидко переклав, а сам думав про інше. Пригадувалося, як палала його рідна Вербівка, як накинули йому на шию зашморг і потягли у неволю, як у холоді й голоді нидів він у половецьких степах, як палали села довкола Дмитрова і лилася кров безвинних людей… Він дивився в хитрі ханські очі і розумів, що всі ці облесливі слова, приязні усмішки, кивання головами — то все облуда, обман. Насправді за всім цим приховується жорстокість, ненаситність здобичника, кровожерність завойовника.

Позад нього відхилився полог, і в юрту вступило дві жінки — молода і стара. Це були чаги, рабині. Молода йшла попереду, несучи на витягнутих руках блюдо з тушкованим м'ясом. Старша тримала в руках жбан з кумисом.