Ждан скоцюрбився на холодній, ослизлій соломі. До горла йому підступив гіркий клубок, на очах виступили сльози, а плечі самі, мимо його волі, затряслися в ледь здержуваному глухому стогоні-риданні.

І тут несподівано в темному кутку брязнули кайдани, зашурхотіла солома і хтось невидимий, але живий, торкнувшись його плеча, промовив басовитим простудженим голосом:

— Не плач, отроче! Сльозами горю не поможеш…

Ждан аж кинувся. Перестав плакати, рукавом витер мокре лице, соромлячись своєї хвилинної слабості.

Побрязкуючи ланцюгом, незнайомець вийшов з кутка на світло. Це був ширококостий, але схудлий чолов’яга у старій смердівській свиті. Густа, закошлачена борода, буйна розпатлана чуприна, в якій стирчали гострі житні остюки, і пронизливі палаючі очі під низькими кострубатими бровами надавали йому схожості з нечистою силою — домовиком чи лісовиком, відьмаком чи водяним…

Жданові стало лячно.

— Ти хто?

Той глухо закашлявся, затрясся всім тілом, а віддихавшись, відповів:

— Хто я?.. Смерд єсмь князівський… Будило… Коваль з Путивська… Що над Десною… Чував?

— Чував… За віщо ж тебе сюди запроторено?

— Хе-хе! За віщо… За віру нашу прабатьківську… За те, що поклонявся не богу-отцю, богу-сину і богу-духу святому, а сонцю і небу, вітру і грому, гаям і лісам, водам і пущам. За те, що не давав десятини попові на церкву, а таємно носив требу в ліс або в поле нашим богам і богиням і там поклонявся їм і молився їм… А хтось підгледів і доніс попові Маркелу. А той, поклавши на мене зло, доніс єпископові Саватію. А Саватій, гречин хитрий і підступний, наказав чорноризцям схопити мене, забити в кайдани і кинути в князівський поруб…

— То князь Ігор знає про це?

— Я просидів тут цілу зиму, але князя не видів.

— То треба сказати йому!

— Сказати! Авжеж! Тут скажеш! Кому? Цим стінам? Чи, може, відчинять перед тобою двері, візьмуть за руку та й поведуть прямісінько до самого князя в хороми?.. Ні, братику, князь, мабуть, заодно з єпископом. А той гречин не одного внука Дажбогового згноїв у ямі або спалив на вогнищі… І мене жде така доля…

— А втекти звідси…

— Втекти!.. Я вже обмацав кожну ланку ланцюга — не перервеш! Не такі ковалі його кували… Обдивився кожну шпаринку в стінах — не пролізеш… Хоч головою тут бийся — нічого не придумаєш!

— Що ж робити?

— Вірити! Вірити нашим прадавнім богам… Вони допоможуть!.. Всьому на світі рано чи пізно наступає кінець — і зимі, і літу, і життю, і славі, і багатству, і стражданням. Тож і нашому лихові колись має бути край! Вдарить Перун блискавицею в князівський хором, спопелить його — і ми вийдемо з цього проклятого підземелля під ясне проміння сонця… Станемо вільними людьми… А не вдарить Перун — налетить чорним смерчем Стри-бог, закрутить, завертить над Ігоревим градом, зруйнує хороми, розметає вали, і ми теж вийдемо звідси до живих людей… А не вийдемо, тоді Марена приголубить нас своєю важкою рукою і заснемо ми на віки вічні, а душі наші переселяться в інших людей, чи в звіра якого, чи в деревину зелену…

— Отже, кінець може бути різний…

— Так, може бути різний… Та страждання наші скінчаться… Тож вір, і тобі легше буде на серці. А сльозами горю не поможеш…

Будило забряжчав ланцюгом, обняв Ждана за плечі. Юнакові стало від тих міцних обіймів тепліше, від горла відкотився гірко-солоний клубок, а на душі посвітлішало, ніби в похмуре підземелля раптом заглянув сонячний промінь надії… Спільне горе було поділене навпіл, і він відчув, що в нього скотилася з душі половина тягаря.

Любава металася в гарячці на широкому дерев'яному ліжку в просторій хоромині боярина Славути, їй здавалося, що з темних кутків, куди не досягало світло від лампадки й свічок, вилітають, мов чорні круки, дзьобаті марища-страховища і пазуристими лапами хапають її за руки, за ноги, за коси і тягнуть кудись у безвість. Дихала важко, уривчасто. Лице її зблідло, видовжилося, губи запеклися, покрилися смагою, а в прекрасних чорних очах зачаїлася смертельна туга.

Біля неї сиділо троє: Славута, його кухарка та Самуїл. Всі були похмурі, стривожені. В той час, коли рана почала гоїтися, дівчину спіткало нове лихо: заболіло раптом у грудях, запекло вогнем, її всю охопив жар, і горить вона в ньому ось уже який день. А сю ніч їй стало зовсім зле: почала задихатися, кидатися в ліяску, не знаходячи ні на хвилинку спокою. Спечені вуста безперервно шепотіли:

— Жданку, пити! Жданку, де ж ти? Пити, пити!.. Хлопчина-служник вніс гаряче питво, і Текля напоїла її з чашки відваром липового цвіту, малини та ромашки, а Славута натер лоєм груди та спину і приклав припарки з квасного житнього тіста, замішаного на гірчиці, меду, ріпаковій олії та настоях якихось тільки йому відомих корінців та трав. Самуїл безперервно міняв їй на лобі тонкий рушник, змочений у холодній воді, і той рушник миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий.

Закутавши дівчину вовняною ковдрою, Славута помив у жбані руки, відійшов у дальній куток хоромини і стомлено опустився на стілець. Самуїл присів біля нього.