Какора, хоч був тут уперше, знав, куди їхати, та й Сивоок би знав, бо ще здалеку забачив споруду, що вивищувалася над усіма хижами й навісами, горіла серед потемнілого дерева барвами співучими й нещоденними, неначе та київська церква, що так вразила Сивоока.

Видно, була то святиня цих захованих од білого світу людей, святиня, вибудувана хтозна й коли і хтозна й ким, бо не вірилося щоб хтось з нині живущих був здатний на таке будування й прикрашання.

Немов узяв той хтось кільканадцять міцних липових бортей, побільшив їх неймовірно, оздобив зовні візерунками богів і богинь - і все те, поєднане у мальовниче ціле, стрілчасте зводиться до неба різнобарвними покрівлями, неоднаковими, як і кожна побільшена борть.

Сивоок, забувши про Какору, перейшов торг перед святинею, невідривне дивився на здоблення стін, впізнавав ще здалеку Родимових слов'янських богів і богинь, вони повторювалися, їхні лики дивилися на хлопця, неначе відбиті в багатоманітті збрижених вод, з ликами й постатями богів спліталися гнучкі віли й берегині, стіни святині були всуціль барвою, веселковою радістю, святом для ока. Барвні зображення богів гарно поєднувалися з різьбленими, ніколи ще Сивоок не бачив такого тонкого різьблення, від нього ціла святиня набувала легкості, вона зависала над землею в своїй поцяцькованій невагомості. Сивоок спершу й не второпав, звідки це враження летючості - чи від буйноти барв, чи від мистецького різьблення, чи від неоднаковості «бортей», поєднаних з такою несподіваною сміливістю й умілістю. Аж згодом, коли обійшов споруду наполовину, ляснув себе по лобі: як міг не зауважити відразу! Святиня не стояла на землі. Піднята була на міцних стовпах, брунатно-лискучих, мов роги диких звірів. Коли Сивоок провів пальцем по одному з «стовпів», йому й справді видалося, що то - турячий ріг, але ніде й ніколи не було й не могло бути таких рогів, хіба що їх посклеювано в якийсь предивний таємничий спосіб, відомий цим людям, як відомі їм були таємниці краси і барв. З одного боку святиня підпиралася зеленим пагорбом. Там були двері, які вели всередину, але на разі двері стояли зачинені, і Сивоок по-глядь став обходити святиню з другого боку, аж поки опинився знов там, звідки й починав своє ходіння.

Дітлашня помагала Какорі розпрягати коней. Невміло й безладно смикали за посторонки, інші тягли коней за повіддя, ще інші норовили вирвати волосіні з конячих хвостів, діти крутилися під ногами в купця, той гримав на них, штурхав, хто: попадався йому під руку, буркотів:

–  А киш звідси! Гукайте своїх отців, кажіть: гість приїхав. Міньбу починаю! Все в мене є! Ніхто не бачив такого. Ну!

Поприв'язував коней, став розкладати повоза, побачив Сивоока, гукнув:

–  Гей, отроче, помагай!

Сивоок став і не рухався. Тепер знав: це піде далі з товстим убивцею. І втікати не стане, просто не піде, та й годі. Хай спробує сам вибратися з лісів та боліт. Хай наковтається ляку!

–  Ну!
– гукнув ще Какора.

–  Не хочу, - вперше за останні дні обізвався до нього Сивоок, і не зненависть була в хлопцевім голосі, а зневага.

–  Гей-гоп!
– безжурно поспівував Какора.

Стали надходити люди. Видно, звичні були до торгу, бо йшли сміливо, не бентежив їх дурнуватий Какорин спів, не чу-дувалися вони купцевому повозові, конії викликали хіба що жаль своєю виснаженістю й забрьоханістю. Складалося враження, що тут бувало та перебувало найрізноманітніших гостей, що всі призвичаїлися до них, хоч і важко було припустити, щоб пробивалися сюди з широкого світу навіть такі відчайдушні зайди, як Какора.

Перший прийшов високий розчухраний чоловік з лукаво прискаленим оком, руки мав такі довгі, що звисали йому нижче колін, обличчя в чоловіка мінилося насмішкуватістю й хитрощами, він став за кілька кроків од купця, чмихнув, спитав задерикувато:

–  Що маєш?

–  А що треба?
– запитанням відповів Какора, який гаразд розумівся на покупцях і відразу бачив, з ким має справу.

–  Питаю, що маєш?
– знову повторив чоловік.

–  Що треба, те й маю, - починаючи гніватись, відмовив купець.

–  А не бреши.

–  Маю таке, що й не снилося тобі, - наганяв йому хіті Какора.

–  Гой хвалько!

–  Ав тебе? Драні порти та плоть смердюча!
– пішов у наступ Какора.
– Ну!

–  Гой смішний!
– захихотів чоловік.
– Да в мене…

–  А що в тебе?

–  Да таке…

–  Ну яке?

–  Да й діти твої не забачать такого.

–  Що ж то? Хіба пташине молоко.

–  Ай молоко.

–  Горобця здоїв чи. жабоїда?

–  Да й горобця!
– чоловік лінькувато почухав ногу об ногу, повернувся, щоб іти собі.

–  Гей, куди ж ти?
– сполохано покликав Какора.

–  Да'к що ж з тобою?

–  Стривай, що ж у тебе?

–  Дак у тебе ж нічого.

–  Не бачив же ти, дурию!

–  Дак і нічого бачити!
– сплюнув чоловік,

–  А в тебе ж що?

–  Да таке, що й дітям твоїм…

Какора, погикуючи тельбухами, добіг до чоловіка, вхопив його за руку.

–  Ну ж бо! Вернись! Не будь тварюкою безрогою!

Чоловік став, потім без видимої охоти пішов до купцевого повозу. Какора тицяв йому межи очі то шмат паволоки, то заморської роботи меч, то жіночі прикраси з зеленого шкла. Чоловік усе те одгортав рукою, скалив око, веселився в душі від купцевих старань.

–  Ге, - сказав, - а білого бобра бачив коли?

–  Чого? Що?
– не збагнув Какора.

–  Білого бобра, питаю, бачив коли?

–  Білого? Бобра? Брехав би ти кому іншому, а не Какорі, чоловіче!

–  Дак що ж з тобою балакати!
– стенув плечима чоловік і знову завернувся, щоб іти.

–  Ну!
– заревів Какора.
– От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер?

–  Бобер.

–  Білий?

–  Білий!

–  Брешеш!

–  А брешу - то й піду собі!

–  Ну! Гей-гоп! Стій! Що хочеш?