хто бажає довершити

аскетичний, острий подвиг,

в пості, самоті, мовчанні

слухать голосу душі,

хто порвав зо світом зв'язки,

поборов бажання тіла,

чує силу і охоту

в очі вічності глядіть,

той за дозволом найстарших

вибира собі печеру,

вибира собі могилу,

відки вороття нема.

І тоді ридають дзвони,

і тоді по всім Афоні

тихий шепт іде старечий:

«Cо святими упокой!»

На Афоні дзвони дзвонять

у неділю по вечерні:

починає Прот великий,

окликаесь Ватопед.

Далі зойкнув Есфігмену,

загудів Ксеропотаму,

там Зографу, далі Павлю,

розгудівся Іверон.

Покотилися по горах

ті ридання металеві,

окликаєсь кожда скеля,

кождий яр і кождий скит.

Стихли дзвони, у повітрі

довго ще тремтів їх голос,

і в монастирі Зографу

заскрипіли ретязі.

Відчинилась темна брама;

з монастирського подвір'я

виступає хід церковний,

монотонний чути спів.

Віють хоругви червоні,

наче проблиски пожежі;

дерев'яний хрест з розп'ятим

передом помалу йде.

Йдуть монахи бородаті

у фелонах-багряницях,

знов монахи бородаті

босі, в простих сіряках.

Серед них дідусь похилий,

зморщений, сивобородий,

в сіряці на голім тілі,

хрест березовий несе.

Простий хрест, в корі береза,

а від моря вітер віє,

білу бороду старечу

по березі розвіва.

І пливе старечий голос

із тим співом монотонним,

що виводить сумовито:

«Со святими упокой!»

Стежкою, що круто в'ється,

тягнеться той хід церковний

зразу лугом, далі лісом,

там, де чути моря рев.

Серед розкошів природи

похоронний спів лунає,

серед пахощів вечірніх

куриться кадила дим.

Ось спинився хід церковний

на обірвищі крутому,

над безоднею страшною,-

глянеш вниз - аж жах бере.

Мов гігантський мур гранітний,

прямовисне голі скелі

пнуться із безодні моря

в лазурову височінь.

Глянь з гори - на морі човен,

що покрай скали гойдавсь,

видасться, мов білий лебідь,

що гойдаєсь на воді.

Глянь з долини - всі ті люди,

що стоять над тим обривом,

видадуться, мов ягнята,

що пасуться на скалі.

В тій скалі з долини видно

штиригранну чорну пляму,

мов печатку величезну,

в половині висоти.

Се в вхід в живу могилу,

у печеру пустельницьку,

висічену там бог зна ким

і бог зна кому й нащо.

Не дійти туди ногами,

ні драбиною не улізти,

лиш на шпурі у повітрі

долетіти, наче птах.

У окрайчику скальному

рівчачок протертий шнуром -

знак нехибний того місця,

де внизу печери вхід.

Тут спинився хід церковний,

стали править панахиду...

Де ж той мрець, кого ховають?

Де блаженний той аскет?

От скінчилися відправи

і останнюю молитву

на колінах прошептали

всі пустинники й черці.

І встає ігумен перший,

і всі встали за чергою,

і довкола тихо стало,

море лиш реве внизу.

І підніс ігумен голос,

і звертається до діда,

що стояв серед монахів

із березовим хрестом.

Ігумен:

Старче Йване, перед богом,

перед алотосяйним сонцем

і перед хрестом спасенним

заклинаю тут тебе.

Щиро нам скажи, по правді:

чи по добрій своїй волі,