Воллес сумно всміхнувся й тихо промовив:

— І ось я тут!.. Я тут! — повторив він. — Я не скористався своєю можливістю! Тричі в цьому році мені траплялася нагода ввійти в ті двері — двері, що ведуть у світ спокою, втіхи, незрівнянної краси й доброти, незнаної жодній людині на землі. Я відмовився від цього, і все зникло…

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю. Знаю. Тепер мені залишається тільки триматися за те, що так владно скувало мою волю тоді, коли настав мій час. Ось ти кажеш, нібито я досяг успіху й мені багато хто заздрить… Так, я досяг успіху. Але ж це — вульгарна, нудна, дешева омана… — Промовивши це, Воллес щосили стис у великій руці волоський горіх, роздушив його й простяг мені. — Ось він, мій успіх!

Я хочу сказати тобі одну річ, Редмонде. Думка про цю втрату пригнічує мене. Вже два чи, власне, навіть два з половиною місяці я майже нічого не роблю, хіба що тільки виконую найнеобхідніші обов’язки. Душа моя сповнена безутішної туги. Вночі, коли менше ризику, що мене побачать і впізнають, я виходжу з дому й блукаю містом. Так. Цікаво, що подумають люди, коли довідаються… Член кабінету міністрів, високий керівник найважливішого департаменту блукає сам… убитий горем… мало не вголос оплакуючи якісь двері, сад…

І досі бачу перед собою бліде обличчя Воллеса, його очі з чужим мені, похмурим блиском. Сьогодні ввечері його образ постає в моїй пам’яті особливо виразно. У вухах ще бринить його голос, я ще чую його розповідь, а поруч на канапі лежить вчорашній номер “Вестмінстер гезет” з повідомленням про його смерть. Сьогодні в клубі за сніданком тільки про це й розмов було. Ми не могли думати ні про що інше.

Його тіло знайшли вчора рано-вранці у глибокій ямі неподалік від Східно-Кенсінгтонського вокзалу. То була одна з двох траншей, викопаних у зв’язку з розширенням залізниці на південь. Щоб у траншеї не впав котрийсь перехожий, їх обнесли тимчасовим парканом з невеликими дверима для робітників. Внаслідок непорозуміння між двома десятниками ті двері залишились на ніч незамкнені, й у них і ввійшов Воллес.

Усе нові запитання й загадки зринають у мене.

Очевидно, того вечора Воллес повертався з парламенту пішки — під час останньої сесії він часто ходив додому сам. Я добре уявляю собі його темну, заглиблену в думки постать на нічних безлюдних вулицях. Може, в блідому світлі привокзальних електричних ліхтарів грубий дощаний паркан здався йому білою стіною? І ті фатальні незамкнені двері знову збудили в ньому спогад?..

Та й чи були зрештою коли-небудь ті зелені двері в білій стіні взагалі?

Не знаю. Я переказав цю історію так, як почув її від Воллеса. Часом мені здається, що Воллес усього лише став випадковою жертвою збігу обставин, внаслідок якого своєрідні галюцинації завели його в легковажно покинуті незамкненими двері. Однак я зовсім не певен, що це було саме так. Я, мабуть, видамся вам забобонним, навіть нерозважливим — думайте про мене що завгодно, але я майже переконаний, що Воллес справді мав надприродний хист, якесь особливе — не знаю, як його й назвати, — відчуття, і воно в образі стіни й дверей навіювало йому ілюзію таємничого й незбагненного виходу в інший, надзвичайно прекрасний світ. У кожному разі, скажете ви, Воллес виявився кінець кінцем обманутим. Та чи справді це так? Тут ви підступаєте до заповітної таїни таких великих мрійників, як Воллес, людей, наділених даром фантазера й провидця. Довколишній світ здається нам простим і звичайним, ми бачимо тільки паркан і яму. В світлі буденних наших уявлень нам здається, ніби Воллес нерозсудливо ступив у небезпечну пітьму, назустріч смерті.

Та чи це він бачив перед собою?

Розповідаючи про свій перший аероплан і польоти на ньому, я, здається, вже згадував, що в Арозі я поставив своєрідний рекорд: за три дні тричі падав у льодовикові розколини. Було це ще до того, як зі мною пішла в гори моя матуся. Коли вона приїхала, я зразу помітив, що вигляд у неї стривожений, стомлений, навіть змучений. І ось, щоб звільнити стареньку від готельної метушні та надокучливих пліток, я спакував її саму та два ранці й вирушив на північ у тривалу, веселу й оздоровчу прогулянку. Однак поблизу Снійоха у матусі вискочив на нозі пухир, і нам довелося зупинитись у готелі “Магенруе”. Матуся поривалася йти далі, навіть із пухирем на нозі, — мені зроду не випадало бачити другої такої мужньої людини, — проте я заявив: “Ні! Тут альпіністський готель, і мене цілком влаштовує це життя між небом і землею. Ти сидітимеш на терасі й дивитимешся в підзорну трубу, а я тим часом трохи поблукаю по вершинах”.

— Гляди мені, щоб нічого не сталося! — наказала вона.

— Ручитися не ручусь, матусю, — відповідаю, — але я весь час пам’ятатиму, що я — єдиний у тебе син.

І я вирушив у мандри…

Ох, не хочеться про це згадувати, але вже через два дні я пересварився з усіма альпіністами в готелі. Вони просто не могли мене терпіти. Їх дратувала моя шия з випнутим борлаком (у більшості з них голова сиділа просто на плечах), моя манера триматись і задирати свій авіаторський ніс аж до гірських вершин. Дратувало їх те, що я вегетаріанець і анітрохи від цього не страждаю. А ще їх дратував мій костюм із грубої саржі, тобто поєднання в ньому кольорів — зеленого й жовтогарячого. Самі вони були якісь безвиразні — з тої породи людей, котрих я називаю книжними хробаками. Такі, розумієте, обачні, правильні, й усі переважно з Оксфорда. Вони й у гори лізли так уже обережненько, ніби несли на собі повні ранці яєць. А вигляд у кожного глибокодумний, куди твоє діло, і хоч би що в нього запитай, він покиває головою і відповість щоразу те саме: “О, це досить ризиковано!” Порад провідників та всіляких там інструкцій вони додержувалися дуже пильно, а класифікували один одного за кількістю сходжень: у того це, мовляв, дев’яте, у цього — десяте, і так далі. А я був новак і мав лише помовчувати. Тільки ж вони не на того натрапили!

Я сидів у курильній кімнаті, посмоктував свою люльку з гігієнічною травою — вони казали, що вона пахне так, наче в садку спалюють сміття, — і чекав нагоди вставити своє слово й трошки пополоскати їм мізки. Бо вони геть забули про свою звичну стриманість і відверто виказували мені свою неприязнь.

— А знаєте, друзі, — озвався я, — надто вже серйозно ви ставитесь до цих клятих гір. Вони люблять устругнути штуку, це правда, але й вам треба показати їм, що ви люди теж із гумором.

А вони скоса позирають на мене й мовчать.