У Суеці Поттер справді став власником страусів, і падишах залився сльозами — гіркими сльозами. Він тут-таки запропонував тому пройдисвітові двісті п’ятдесят фунтів за всіх птахів гамузом — майже вдвічі більше, ніж заплатив Поттер. Тоді Поттер відповів, що нехай його повісять, якщо він поступиться бодай пір’їнкою; він, мовляв, просто переб’є всіх птахів одного по одному, а діамант таки знайде. Але згодом, спокійно все обміркувавши, Поттер нібито вирішив піти на поступки. Він був азартний гравець, трохи махляр, і ця оборудка, що обіцяла легку наживу, припала йому, видно, до душі. Так чи так, а він запропонував, задля жарту, продати птахів по одному з молотка і загнув для початку по вісімдесят фунтів за кожного. Але одного страуса Поттер залишив собі — “на щастя”.

Треба вам сказати, той діамант був і справді дуже дорогий. Серед нас виявився один єврей — такий маленький чоловічок, торговець коштовними каменями; то він оцінив діаманта в три чи чотири тисячі фунтів. Не дивно, що намір “пограти на страусів” припав до вподоби багатьом. А напередодні я перемовився кількома словами з наглядачем, і він, між іншим, сказав, що один із птахів прихворів — нібито негаразд із шлунком. Одна пір’їна у хвості того страуса була зовсім біла, я по тій пір’їні його й запримітив. Отож коли на другий день відкрився аукціон, я перебив падишахові його вісімдесят п’ять фунтів, запропонувавши дев’яносто. Я, мабуть, тримався надто самовпевнено й дуже гарячкував, бо дехто таки укмітив, чим тут пахне. А падишах накидав ціну на страуса, як скажений. Скінчилося тим, що птаха купив єврей за сто сімдесят п’ять фунтів. Падишах іще вигукнув: “Сто вісімдесят!” — але було пізно, молоток опустився. Принаймні так заявив Поттер. Одне слово, птах дістався тому торговцеві. І він, не довго думаючи, десь узяв рушницю й тут-таки застрелив свою власність. Поттер шаленів — адже це зводило йому нанівець продаж решти птахів. А падишах поводився, звісно, як справжній кретин. Та й усі ми були мов заведені. Ніде правди діти, я був радий-радісінький, коли страуса розрізали, а ніякого діаманта в ньому не знайшлося. Я ж бо й сам мало не вгатив у нього сто сорок фунтів!

А маленький єврей був як усі євреї: він не заходився рвати на собі чуба через таку невдачу. Але Поттер згодився провадити аукціон далі тільки за умови, що свої покупки нові власники одержать після продажу останнього птаха. Торговець-єврей почав доводити, що цей випадок особливий. Одне слово, думки поділились, і аукціон відклали на другий ранок.

За обідом того дня всі були, повірте мені, дуже збуджені, але Поттер усе ж наполіг на своєму. Зрештою ми теж стали на тому, що так для нього буде менше ризику і що він — це, мовляв, треба визнати — поводиться, як справжній спортсмен. А старий джентльмен, адвокатів батько, сказав, що він іще раз обміркував справу й тепер має сумнів, чи не треба буде все ж таки повернути діамант його законному власникові — після того, як камінь знайдуть в одному зі страусів. Я, пригадую, заявив, що тут швидше всього пахне незаконним привласненням цінної знахідки. Та так воно, по суті, й було. Знов спалахнула суперечка, і кінець кінцем усі ми зійшлися на думці, що вбивати птаха на борту пароплава — це безглуздя. Тоді старий джентльмен знов почав розводитись про всілякі юридичні тонкощі й усе намагався представити розпродаж страусів такою собі лотереєю, та ще й незаконною. Він навіть утяг у суперечку капітана. Але Поттер відповів, що продає страусів як звичайнісіньких птахів, торгувати якимсь там діамантом він і не думав і нікого ним не спокушає. В жодному з трьох птахів, яких він продає, діаманта, наскільки йому відомо, немає, — камінь у четвертому страусові, в тому, котрого він залишив собі. Принаймні так він, мовляв, сподівається.

І все ж другого дня ціни на страусів підскочили. Адже птахів стало менше — шанси, отже, зросли. Ті кляті створіння тепер пішли з молотка в середньому по двісті двадцять сім фунтів. І хоч як дивно, а падишахові так і не дістався жоден страус. Жоден. Він тільки марно метушився, а коли треба було пропонувати ціну, починав кричати, що накладе на птахів арешт. Та й сам Поттер вочевидь устромляв йому палиці в колеса. Один страус дістався тихому офіцерикові, другий — торговцеві-єврею, а третього купили гуртом суднові механіки. І тут Поттер наче аж пошкодував, що продав страусів; я, каже, викинув на вітер добру тисячу фунтів, одне слово, пошився, як завжди, в дурні. Та коли я підійшов до нього і спробував його втішити — мовляв, не все ж іще втрачено, адже в нього залишився п’ятий страус, — то виявилось, що Поттер і того птаха продав одному типові з пароплава; то був якийсь політикан, він повертався з Індії, де відпочивав і заразом вивчав звичаї та всілякі соціальні проблеми. Оцей останній страус і пішов за триста фунтів.

Ну ось, а в Бріндізі усіх трьох птахів висадили з пароплава, хоч старий джентльмен і побачив у цьому порушення митних правил. Поттер і падишах також зійшли на берег. Індус трохи не збожеволів, коли його багатство почало, сказати б, роз’їжджатися в різні боки. Він усе правив, що доб’ється на птахів арешту (просто схибнувся чоловік на тому арешті!), і намагався втелющити свої візитки з адресою тим, хто купив страусів, — щоб, мовляв, знали, куди пересилати діамант. Але ніхто не хотів брати його адреси й не збирався, звісно, давати йому свою. Слухайте, така веремія закрутилася — просто там, на пристані! Потім усі роз’їхалися — хто куди. А я поплив далі, до Саутхемптона, і там, щойно зійшовши на берег, уздрів останнього страуса — того, котрого купили суднові механіки. Він стояв біля сходів у височенній плетеній клітці — найбільшому і найбезглуздішому, який тільки можна собі уявити, футлярі для коштовного каменя. Якщо, звичайно, діамант узагалі був там.

Чим усе це скінчилося? Та тим і скінчилось. А втім… Знаєте, є ще одна обставина, що проливає світло на цю історію. Десь через тиждень чи два йду я по Ріджент-стріт — хотів дещо купити — і кого, думаєте, раптом бачу? Поттера з падишахом! Прогулюються собі попідручки, і обидва напідпитку. Якщо гарненько поміркувати…

Авжеж. Мені й самому таке спадало на думку. Але діамант був справжній, тут сумніву немає. І падишах теж, безперечно, особа поважна — мені траплялося його ім’я в газетах, і не раз. Та ковтав страус того діаманта чи ні, це вже, як то кажуть, справа зовсім інша.

Чоловік з рубцем на обличчі перехилився через стіл і придивився до мого оберемка квітів.

— Орхідеї? — поцікавився.

— Є трохи, — відповів я.

— Венерині черевички, — сказав чоловік.

— Переважно.

— А щось новеньке? А втім, навряд. Я побував на цих островах років двадцять п’ять — двадцять сім тому. Якщо ви знайдете щось новеньке… о, то воно буде справді новеньке! Після мене тут майже нічого не залишилось.

— Я не колекціонер.

— Я був тоді ще молодий, — провадив чоловік. — Господи! Як я любив їздити по світу! — Він ніби оцінював мене. — Два роки в Ост-Індії, сім — у Бразілії. Потім подався на Мадагаскар.

— Про декого з дослідників мені доводилося чути, — мовив я, наперед тішачись цікавою розповіддю. — Кому ви збирали зразки?

— Доусонові. А вам часом не випадало чути прізвища Батчер?

— Батчер, Батчер… — Це прізвище було мені ніби знайоме. Нарешті я пригадав: “Батчер проти Доусона”. — Ну звісно! То це ви позивалися, щоб вам віддали платню за чотири роки?.. Здається, вас закинуло на безлюдний острів…