— Ніхто, крім нашої розмови. — Сучий син знав, куди бити, але я була готова до цього, і лише трохи стиснула ліву руку, щоб опанувати себе. Дивно було б чекати, що Остап не скористається моєю ахіллесовою п’ятою і без опору, спокійно дозволить знищувати якщо не його самого, то його шлюб — точно. — Це моя принципова позиція. Від часу знайомства з тобою мені почали снитися страхіття, що мій син виростає і стає твоїм двійником. Таке важко витримати. Остапе, а чи відомо тобі, що секс з неповнолітніми — карний злочин?!

Глядачі задоволено загомоніли. Моя жертва налилася кров’ю від п’ят до самої маківки.

— Ах ти ж сучко! Ти, трясця тобі...

— Що тут відбувається? — пролунав спокійний голос.

— Михасю! — Я озирнулася і аж скрикнула від радості, — ти вже тут! Пам’ятаєш Остапа?

— Ні, — кліпнув очима мій чоловік. — А хто це?

— Не має значення.

— Гаразд, — Михайло холодно оглянув Остапа, зневажливо — Арсена і трохи здивовано — Ірину, що знесилено і беззвучно ворушила білими мов крейда вустами, водночас відштовхуючи руку чоловіка від свого стегна. — Тоді можна тебе на хвилиночку?

— Якщо встигнеш.

Чоловік скупо всміхнувся на наш давній домашній жарт, і ми вийшли з невеликого кола вдячних глядачів, що готові були вибухнути оплесками, до відносно вільної від людей стіни з гіпсовим барельєфом Івана Франка, зупинившись прямо під вусами Каменяра.

— Чудово виглядаєш, Лі.

— Брехня, але спасибі. — Про свій вигляд після чергової згадки про те, що я не можу мати дітей, мені відомо все. Здається, Михайло, зрозумів, про що йшлося, або встиг щось таке почути, бо співчутливо кивнув.

— Сильно він тебе дістав?

— Пусте. Я його перша зачепила.

— Не варто було, Аліно. Думаєш, до нього дійде?

— Думаю, він буде озиратися, йдучи додому поночі. Поки що мені цього досить. Михасю... ну, як?

— Що — як, люба?

— Михайле!

— Я тут.

Я завмерла, не сміючи вірити своєму щастю. Чоловік поводився так завжди, коли хотів зробити мені сюрприз — довершений сюрприз, а не лише планував його. Він незмінно дражнив мене, удаючи, що не тямить, про що йдеться. Його забавляло моє нетерпіння, а мене — його невинні очі. І ось тепер... це може означати лише одне.

— Усе добре?

— Доповідаю: більш ніж добре. Чудово, я б сказав. Цей дім — диво, справжнє диво, Лі. Він — наш,розумієш? Я це відчуваю. Відразу відчув, щойно відчинив двері. Все найголовніше там є — вода, газ, навіть меблі. Два поверхи, є прекрасна кімната для твого кабінету, і... — він зам’явся.

— І що?

— І достатня кількість інших кімнат. Він просторий, а краєвиди... Пейзажі за вікном — це просто щось. Навіть озерце поруч, надзвичайно гарне. Шкодую, що я не художник... Ага — ще сусіди, Лі!

— Які сусіди?

— Ніяких, — підморгнув він мені, усміхнувшись. — Найближчий хуторець за кілометр від нас. Там нікого немає. Нікого не буде, тільки ти, я і тиша. Господи, я сам не вірю, що цей будинок — наш. Не думав, що так захоплюся. Нарешті!

— Ти вже купив його?!

— Ні. Тобто так. Я дав Альберту аванс, а завтра ми підпишемо договір купівлі-продажу. Ти мені вір, Аліно. Ти не пожалкуєш, клянуся. Там ще треба зробити косметичний ремонт — якщо напружуся, то впораюся за два тижні, а решту несуттєвих дрібниць зможемо підмарафетити, як заселимось. Ти поки що побудеш у Києві, закінчиш той свій роман, а я все зроблю як слід. Згода?

— Я бачу, ти все вже спланував, — повільно проказала я, ненавидячи себе за капризні нотки, що раптом прослизнули у цій фразі. Я абсолютно не мала на що скаржитися. Ось переді мною стоїть чоловік, якого я кохаю, і простягає мені мою мрію на таці з блакитним обідком. Чим я незадоволена? Я не розуміла цього, але добре помітила, як від моїх слів витягнулося обличчя Михася, і відчула себе негідницею.

— Я гадав, ти зрадієш, — холодно мовив чоловік, перш ніж я встигла вибачитися. — Просто хотів, щоб ти заїхала у готове житло без запаху вогкості й плісняви.

Я кивнула і обійняла його, на мить сховавши обличчя в нього на плечі.

— Вибач. Я дуже рада, любий. Давай так і зробимо. Це досить далеко від Києва?

— Достатньо, — у голосі Михайла забриніла відлига. — Під сто кілометрів у житомирському напрямку. І коштує він разом з ділянкою у двадцять соток усього нічого — коли скажу, ти не повіриш. Сам не вірив, доки не переконався... Я винний товстому щонайменше пляшку віскі за прекрасний варіант.

Повз нас, ледь тягнучи ноги, наче розбитий паралічем, проповз Остап — Ірини поруч з ним я не зауважила — і прошипів у мій бік щось на кшталт «Горіти тобі в пеклі!». Деколи телевізійники говорять дуже образно, хмикнула я у відповідь, а потім викинула його з голови й дозволила думкам остаточно перемкнутися на те, про що мріяла все життя.