– Ну, ти зірка! – Це було приємно. – А мені сказали: тебе звільнили.

– Та я сама пішла! – Чуб норовисто струсонула білою гривою.

– Ага, я бачив, – розсміявся він. – Помчала зі сцени так, що всі очманіли. А я думав, ми поспілкуємося – спеціально заради тебе прийшов. Чого ти тоді так рвонула?

– Знаєш, тут така спека… – Дарина з царственим виглядом умостилася на сидінні «сонячної колісниці» (грубого двоколісного воза, що вже очікував вечірніх клієнтів) і великорозумно обернулася до продуктивного кавалера правим профілем. – Ти повіриш, коли я скажу, що стала відьмою?

– Ти? – Він увібрав її поглядом, таким відчутним, що Дарині здалося: рудий на секунду втягнув її в себе, а потім обережно поставив на місце. – Легко!

– Ні, я серйозно… – мовила вона повагом. – Ти взагалі знаєш, що в Києві діється?

– Звичайно, знаю, – став він серйозним. – Сьогодні о п’ятій ранку на Оболоні будинок розвалився. Добре ще, що люди не постраждали. Він, на щастя, нежилим був, там супермаркет відкривати збирались. А вночі Володимирський згорів…

– Володимирський? Це де?

– На бульварі Шевченка. Знаєш, великий такий і куполи сині в зірках.

– У зірках? – округлила очі Дарина. – Згорів! Цієї ночі? Як? – І несподівано засмутилась: а як могло бути інакше, якщо Катя, що відповідала за третій вогонь, валялася в цей час у тупій і безпорадній непритомності?

– Та не сильно, – втішив її хлопець. – Розписи ніби не постраждали. І пожежа дивна якась. Зовні все так палахкотіло, годину загасити не могли! Вогонь із усіх вікон – у новинах показували. А потім з’ясувалося, що всередині все ціле: лише свічки розплавилися, килимова доріжка згоріла, занавіски там усякі на іконах. Але якщо вони згоріли, мусили ж би й ікони згоріти. А ті цілі! І розписи теж. Навіть не закіптюжились. Кажуть, Боже диво. До речі, – всміхнувся він, – Володимирський узагалі фартовий. Знаєш, що його у війну наші ж бійці замінували? Збиралися висадити в повітря, як і Успенську, щоб ворогам не дістався. А розміновували німці. Такий фінт.

– І слава Богу! – емоційно видихнула Дарина, вмить позбувшись незвичної та нелогічної провини, що неждано наринула. (Звичайно, собор стояв за два кроки від музею, але, з іншого боку, звідки їм було знати? І до слова, про музей…) – А те, що дві ночі підряд сатаністи приносять жертви в церквах, ти знаєш? – ненав’язливо підсунула йому пастку вона.

– У курсі, – кивнув рудий. – Спочатку там труби прорвало, а потім я сам знайшов під землею їхнє капище.

– А що ти там робив? – роблено здивувалася Землепотрясна.

– Я тоді там працював, аварію ліквідовував, – посміхнувся він.

– Тільки не кажи мені, що ти слюсар-водопровідник! – грайливо проспівала Дарина, дивлячись на нього, як на солодкий пряник, виставлений у центрі святкової вітрини.

– А що, коли слюсар, то вже й не підійду? – підчепив її пряниковий кавалер.

– Це мені без різниці. Я – не така! – з гідністю мовила вона. – Тільки відколи це сантехніки займаються організацією виставок?

– Звідки ти знаєш?

– Я все про тебе знаю! – загадково прорекла Чуб.

– А, по телевізору бачила! – здогадався рудий. – Гаразд, скажу… – Кавалер зробив зневажливу козячу морду. – Батько мій (морда явно адресувалася йому), вважай, другий мер Міста. Типу, тіньовий.

– В Омельченка, чи що, працює? Сірим кардиналом?

– Ну, на зразок того, – наново зморщив незалежний ніс «кардинальський» син. – Він і мене чиновничати прилаштував. Виставки, заходи всякі. Бачила б ти мене в краватці!

– Ну і? – поквапила розв’язку Дарина.

– Ну а я з ним посваривсь і в піку йому пішов у аварійники!

– Це по-нашому! – зраділа Землепотрясна. – Я ж теж із матір’ю погиркалася. Три місяці тут у гримерці прожила й додому ні ногою!

– А я, бачиш, не такий цілісний, – із жалем мовив хлопець. – Мене тільки на добу й вистачило. Ні, не через роботу… Я не татусів синок і не мазурю на паркеті. Просто не люблю початі справи валити. А якби я не повернувся, виставка б ця тазом накрилася.

«От усе й пояснилося! Такий хлопець – космос! – ошаліла від захвату Чуб. – А якщо? – Вона обережно намацала в кишені заповітний вузлик. – Щоб напевно!»

– Слухай, а тебе, часом, не Сашком звуть? – промурчала Дарина.

– Чому Сашко? – оскалився він. – Ти тільки по Сашках, чи що? Ну, тоді пробач, я – Ян.

«Бля! Навіщо я залишила Мусі кока-колу?!»

– Гаразд, пішов я, – заявив він несподівано.

Серце ніби перетягнули гумовим джгутом – до такого повороту Дарина була зовсім не готова.

Вона вже зібралася прожити з ним залишок життя.

Чи хоч би сьогоднішнього дня…

Ян пружинисто звівся на ноги і обтрусив пісок зі своїх світлих брюк.