Шрифт:
Надворі стало зовсім поночі. Темрява додала бідній Василині сміливості.
– Як же я вернуся до двору, коли там мене ждуть батько та мати?
– сказала Василина.
– Йди до двору, а я побіжу конем вперед та довідаюсь, чи пішли вони додому, чи й досі ждуть тебе,- сказав жид.
Лейба вдарив батогом шкапу й побіг у село. Василина ні жива ні мертва пішла слідком за ним. Вона дійшла до двору, а Лейба вже вертався проти неї й сказав їй, що батько й мати довго ждали та й пішли додому, а завтра знов прийдуть за нею.
Лейба вже скинув свій демікотонний шлафрок і вбрався в чорний сюртук. Він вмів підлизатись до посесора так, що посесор оддав йому два журавські шинки. Лейба пішов угору, вже не їздив по селах на фургонах з музиками за робітниками, сидів собі у шинку й торгував горілкою. На своє місце він постановив своїх родичів, Гершка й Шулима, виписавши їх з другої губернії. Гершко й Шулим оселились у Журавці, притулившись коло Лейби в шинках з цілими гніздами жиденят. Вони стали його помагачами й агентами. Сам Лейба залежав од свого вищого начальника, стеблівського жида Лейзора Рабиненка, що держав у Стеблеві підряд у заводах на робітників. Лейзор Рабиненко розпустив свої потаємні сітки на цілі губернії, мав своїх підручників на Волині, на Поділлі, в Могилівщині й Мінщині. Всі вони були повинні настачати йому робітників за плату од голови. Всі вони держали у своїх руках мужиків за довги й висилали безщасних людей на стеблівський й інші заводи. Це було потаємне жидівське товариство з цілою ватагою агентів, більших, менших і найменших, котрі забирали мужиків в свої руки й вертіли ними, як хотіли.
Лейба знав, як важко доводилось Василині, знав, що посесор прожене її од себе, знав, що вона вже не може вернутись до батька у Комарівку. Він знав усю Журавку й близькі села, знав, що лежить у кожного мужика у кишені, знав кожного вдачу, душу й заводив свою жидівську павутину на цілу околицю. Василина попалась у ту павутину несподівано.
– Йди ж, Василино, швиденько до двору та забирай, що можеш забрати,- говорив Лейба до Василини,- бо вже до твого пана збираються гості. Вже приїхала його молода панна Броніслава.
Лейба хвиснув батіжком по коневі й поїхав вулицею. Василина пішла у двір.
Надворі стало зовсім поночі. На панському дворі стояло багато екіпажів. Вікна у панських покоях були ясно освічені. В покоях грали музики. Через вікна манячили люди.
Василина ввійшла у пекарню, познаходила свою одежу, поскладала в мішок, взяла хліба й солі.
– Василино! Куди це ти збираєшся проти ночі?
– питали в неї слуги.
– Підожди до завтрашнього дня.
– Чи то правда, що приїхала в гості панова молода?
– спитала Василина.
– Приїхала з дядьками та з тітками. Там така кудлата та руда, що й глянути гидко,- обізвалась Олена.
Василину здавило коло серця. Вона забула в той час за батька, за матір, за свою мандрівку. В неї прокинулось ще раз серце, прокинулось кохання до Ястшембського.
– Патлата, руда, погана! Піду подивлюся на неї! Піду обірву з її голови патли, задам панові сорому перед усіма панами,- крикнула Василина й кинулась прожогом у покої.
Двері в залу були одчинені. Ясний світ лився в прихожу. В одному покої коло зали грали богуславські жидки. Повбирані панни й паничі танцювали. Обидві тітки Ястшембського сиділи на канапі коло столу з родичками пана Ястшембського. Панна Броніслава танцювала з Ястшембським. Вона була вся в рожевому. На голові розкішними хвилями вилися русі локони, а на локонах неначе цвіли білі та рожеві квіти.
– Котра вона?
– спитала Василина в Олени у прихожій.
– Ота, що з ним танцює,- сказала Олена.
Василина, бліда, як смерть, несамовито вскочила у залу й стовпом стала. Проз неї понеслась, як вихор, панна Броніслава з Ястшембським й повіяла на неї тонкими пахощами. Василина вп’ялась в її лице очима. Якби могла, вона задушила б її своїми руками.
– Руді брови! Коси, як коноплі! Очі, як у сови! Ой погана ж!
– засичала вона через зуби.- Чи такі ж мої брови, мої очі!
Василина вибігла з зали так швидко, як і вбігла.
Ястшембський на льоту в танці вглядів Василину, примітив її страшне, бліде лице й дикий погляд і трохи не випустив з рук пании Броніслави. Він боявся Василини. Декотрі гості, що стояли близько од порога, вгляділи Василину, почули її слова. Їм здалося, що Василина п’яна.
Але Василина з’явилась і щезла, як мара. Вона кинулась за двір і побігла ночувати до Одарки, проклинаючи пана Ястшембського і його двір.
– Погана, руда, патлата, з рудими бровами!
– крикнула вона за двором, показуючи кулаком на вікна.- А я думала, що вона гарна!
Якби панна Броніслава здалась Василині гарною, бог зна, чого б Василина наробила у залі Ястшембського. Щастя Ястшембського, що панна Броніслава здалась Василині поганою, рудою та патлатою.
До самого світу грали музики, до самого світу танцювали гості. Ястшембський увивався коло панни Броніслави, розсипав свою ласкавість, сам підносив для неї дорогі наїдки та напої, але все поглядав скоса на одчинені двері.
Він боявся, що у залу знов вбіжить страшна, як мара, бліда Василина, з дикими очима.