Він прийшов із Сергієм. Наталка швидко звелася. Володько присів на хвилинку, потім знов встав. Наталка знає, що він нервується.

— Сергію? Що ти з ним зробив? — Голос і очі Наталки жартують… Підійшла до нього, дивиться в вічі, сміється. Володько також посміхнувся. Сергій підступив до них, тісно обняв їх обох.

— Він вас більше любить, ніж мене, — казала Мокрина й голосно сміялася… — Ви холєрники!.. Ви! Володьку й Наталко. Вам треба женитись… Землю орати, дітей плодити…

Наталка дивилась допитливо на Володька. Вона посміхалася й погоджувалась зі словами Мокрини. Обернулась у бік Мокрини.

— А думаєш! І хотіла б… їй-бо! Дитинку… Володьку, ні?

— Що кому, а курці просо, — сказав Сергій і відійшов.

— Йдем! — коротко кинув Володько.

— Спіть тут… Місця досить… Там, там… — казала Мокрина.

— Добраніч, Мокрино! Можливо, не побачимось, — проговорив Володько й подав їй руку…

— А-а, на вас частець! — зсунула брови і крикнула жартом Мокрина, — Вмираєте? На окописько вас винесемо. — Вдарила його кулаком по спині. — Йдіть!

— Сергію! Здуши її! За мене! — Кинув Володько й вийшов. За ним вийшла Наталка.

Вони пішли через садок униз. Володько обняв Наталку за стан. Йшли вузькою дорожиною, що поволі сходилась у стежку… Город відгороджений від вигону плотом. Вигін круч то спадає в долину до річки. Біля перелазу Володько зупинився. Він поволі, обережно, ніжно обняв Наталку й мовчки пригорнув до себе.

— Що? — шепнула вона.

Було темно. Місяць затягнутий хмарою. З заходу подуває вітер. На селі в різних кінцях чути співи й вигуки. Біля криниці хтось голосно на цілу долину верещав:

— Гва-а-алт! Гва-а-алт! Ряту-у-уйте!

Одночасно звідти чути розкотистий регіт.

Володько й Наталка не звертали ні на що уваги. Він підніс свої руки й стис гарячими долонями її щоки… Хвилинку вдивлявся в її очі, але темнота закривала їх. Потім нахилився, вона піднялась, і уста їх злилися. Цілував її не так, як звичайно. Цілував уста її, раз, ще раз… Цілував очі, одно й друге… Вона була здивована, чула щось і все чекала якогось слова.

— Що? — питала пошепки…

Ніякої не давав відповіді, а тільки мовчки горнув, цілував і знов горнув.

— Що? Що, Володьку? Любий? Що? — вирвалось у неї вголос.

— Наталко! — Слово впало, і знов тиша. Вона напружилась. «Ну! Кажи!» — кричала її істота. «Кажи!»

— Ми розлучимось! — впали знов слова. Тиша зробилась ще більшою. Наталка раптом опала, ніби підтята десь у середині. Голова її спустилась вниз.

— Наталко! — голос Володька хоче висловити те, що не скажуть слова. Чулий, з глибини, від серця. Наталка мовчить. Голова її ще нижче опустилася…

— Мушу! — кидав він далі слова. — А так тебе… Люблю!

Вона мовчить. Його слова витискаються поволі, одно за другим в непорядку.

— Мушу! Покину все… тебе і батька… і матір… і сестру… і брата… І землю свою покину.

Вона не промовила ні слова. Чекав хвилинку й далі казав:

— Дякую!.. Тобі!.. всім. Завтра мене ще вкарають… Це буде востаннє… Ні, Наталко! Не думай — боюся. Ні! Але йти треба! Мушу!

Голова її все опускається. Вона тисне в собі чуття. Потім зненацька вибухає… Був це страшний, стиснений, невільний плач. Не плач, а ридання. Сльози лились з очей, як у дитини. Навіть не втирала їх. Текли по щоках і капали, тільки Володько не бачив їх. Він горнув її все сильніше й сильніше, ніби хотів навік пригорнути, щоб не втекла… З уст його падали гарячі, ніжні, повні кохання слова…

Грізні, суворі думки тягнулися за ним. Йшов серед темної ночі, як тяжкий злочинець… Переступав ногами по святій, рідній землі. Тікала вона з-під його ніг, не гнулась… А хотілось, щоб розступилася й проглинула його. І коли вийшов за село до свого хутора, зупинивсь, оглянувся, зняв шапку… Дивився довго, довго в темноту, звідки чути гавкання собак… Очі його широко відчинені, і на чорному тлі йому ввижаються тіні… Безліч, безліч різних тіней, що йдуть перед ним, що повертають до нього голови, що кивають йому, що посміхаються й погрожують. Багато років бурхливого, кипучого життя… Любові, щастя, радощів, гріху й страждання. «Прости, свята, рідна земле, що мало для тебе зробив!.. Що кидаю!.. Що йду… Прости, село, Наталко, рідні люди!»

І йому здавалося, що він вже не тут, не перед селом. Йому здавалось, що він вже відійшов і тільки згадує все, що було. Лебедщина, Дермань, школа, революція, посвячення будинку… Все те було колись і він те бачив, і пережив, і затямив, І здавалось йому також, що він не зробив усього… Що зробив не так, недобре… Здавалось, що не виконав того, що хотів… Був не добрий, не сильний, грішний… «Ну!» — вставав у ньому інший, тихший голос. «Ти ще зробиш! Ще зробиш! Ще зробиш! Тільки йди! Йди звідсіль. Тобі тут не місце…».