— Потягнуть вас за нього, — сказав Володько.

— За царя? Ніколи! Таж це був цар усім. Ні? А Варшава не була під ним? Забув? Того!

До Володька присіла Ганка. Вона була напідпитку… Тараско заспівав: «Гей, куме, куме, добра горілка, вип'ємо, куме, ще й з понеділка!» Ганка йому підтягнула. За нею Никон, за Никоном інші. Всі тягнули грубими, сирими й п'яними голосами. Володько відчув, що п'яніє. Йому підсунули пісну, на олії смажену капусту, і він їв заржавілою, осібно для нього принесеною ложкою. Потім не видержав і сам заспівав. Ганка присунулась до нього зовсім близько. Очі її блищали. Вона обняла його за плечі й співала… Всі ці люди веселі й щасливі, їх тут повно. На лавицях, на ліжках, у запічку. Чоловіки й жінки, кілька дітей, Тараскові дочки й та сама Килинка, що її хоче взяти Никон, і Горпина, що колись за війни гуляла з капітаном, а тепер у короткій спідниці, у «тухлях» та довгих панчохах прибула на хрестини з міста, де служить. Тараско дивиться на неї гордо. Справжня пані. Навіть коси підтяла. Володькові також добре. Всі його люблять, всі до нього п'ють, всі сміються. Перед ним вирує людська маса, і він між нею як свій, як одна цілість. Никон кілька разів намагався виправдуватись. Він тоді… Знаєш? Там, у панському саду? Він там, їй-Богу, не був. Він має свідків. Як почув, що Володька хочуть бити, він сказав: хлопці! Подуріли? Як можна на Володька?.. Але Йон побив козака й уже не міг спинитись… З поліції просто забрав хлопців і пішов… Але він туди не ходив… Їй-бо, ні!

Потім він ще говорив.

— Поїду, — каже, — звідсіль… Ну його к чорту. Минулої ночі хтось у Архипа вибрав з льоху бараболі, а мене знов тягали. Ну, подумай: потрібні мені бараболі? Що я, жінку, дітей маю? — він лайнувся матюком і сплюнув…

— Володьку, — шептала з другого боку Ганка. — Проведеш мене?

Через голови Тараско подавав нову, гніду пляшку…

— Слухай! Кумо! Ганко… Вгости-но його цим! Га? Навмисне для нього… — То була слив'янка. Володько був п'яний, але Ганка наливала, він брав і пив. Одну чарку, потім другу. А сам Тараско, ніби розчулився власною добротою, підсів до Володька.

— Тихо! Не кричіть! — умовляв його Володько. Він хотів звестися та йти.

— Нє! Досить мовчати! — кричав Тараско, схопив порожню пляшку і вимахував нею над головою. — Кричати буду! Хай чують всі! Нє, нє! Ще не підеш! Сиди!

— Піду, піду! Я вже йду! Йду! — він встав, а за ним встали інші. Ганка також встала. Тільки Никон сидів. Опустив голову на руку й сидів. Потім зненацька голосно заридав. Всі обернулися в його бік.

— Никоне! — вдарив міцно Володько по його плечах. — Баба ти?

Никон зірвався, вдарив міцно по столі кулаком, аж підскочили шклянки, і диким, п'яним голосом через плач заревів: — Не дозволю! Яке мають право мене робити злодієм? Я не крав! Не крав! Я нічого не крав! — Він гатив кулаком за кожним словом.

— П'яний, — добродушно проговорив Тараско. — Лиши його.

Володько дійсно лишив його й через натовп продерся до виходу. Надворі дихнув свіжий, холодний вітрець, і стало краще. Але все-таки був п'яний. Хата, люди, дерева мали особливий, незвичайний вигляд.

— Ти тут? — Це Ганка. — Проведеш мене? Володько не відповів, пішов у сіни, знайшов Тараска, розпрощався й пішов.

— Чекай! — неголосно гукнула Ганка. — Не йди туди-Там болото. Сюдою.

Повела його городами, поза хатами, поза школою. Володько ступав навмання, спотикався. Ніч зовсім темна, тільки зорі яскраво блищать. Ганка говорила, а Володько мовчав. Пройшли попівське подвір'я. Десь там під хлівом низьким голосом гавкав Казан. У кімнаті о. Клавдія світилося. Минули попівське й перейшли на цвинтар. Тут витоптана стежка до церкви. Перейшли через цвинтар до перелазу, перейшли город. Ганка тимчасом вмовкла. Тільки дійшовши до свого городу, тихо сказала:

— Володьку. Чекай.

Тут він ішов наперед і на голос зупинився. Вона підійшла, взяла його руку.

— Володьку! Ти сердишся?

— Чого?

— Чого ж мовчиш?

— А що казати?

Вона взяла його другу руку. Зробилася рівна, ніби твереза. Мовчки дивилася в його очі, цілим тілом нахилялася, щоб не схиляти голови й краще бачити його. У нього крутилась голова, намагався триматись рівно. Дивився так само на неї, а потім раптом обняв її й тісно, тісно пригорнув. Вона швидко закинула руки йому за шию й припала щокою до грудей.

— Будеш? — Пристрасно, ледве чутно шептали її уста, — Будеш?

Вона сама не знала, які то слова й нащо вони. Вона швидко, тяжко дихала, все тісніше й тісніше горнулась… Потім підкинула голову й впилася в його уста. «Підем!» — так само пошепки кинула. Він піддався. Був весь обнятий жагучим, сильним почуттям. Щоки його горіли. Швидко вела його попід вікнами за руку. Широкі двері… Відчинила й потягнула його за собою. Двері знов зачинилися. Густа, мертва темнота. Далі, далі… далі… Під ногами зашелестіла солома… Обняла його знов міцно, і обоє звалились у якусь бездонну прірву…

Над ранок Володько вийшов з клуні. Не хотів іти додому дорогою, через село. Там болото й можуть його зустріти люди. Ганка провела його через садок на городи. Біля задніх воріт поцілувала, спитала, чи прийде ще… Лишив її й пішов.

Схід вже сірів. Земля трошки примерзла. Йшов дуже швидко. Йому було дивно, неприємно, соромно. Зупинився аж на зрубі й зненацька згадав собі: весна, проліски… Струнка дівчинка, покрапаний ластовинням носик, розумні, сині очі. «Що ти тут робиш, Володьку? Де твої проліски… А хоч, я дам тобі цю квітку?.. Ну, то хочеш цю, чи цю?» Засміялася… Білі, рівні, дитячі зубки… Білі квітки й сині, блискучі очі… Тоді були діти… У душі, у серці, в голові… Спомин… Йде по тій самій землі, тільки тепер не той. Але так мусить бути.