— Сергій пішов до Рони, — сказала Мотря. — Прибігала два рази Григоркова Вірка, щось йому шептала. А потім він пішов. Взяв книжку й пішов.

Володько вийшов з хати й подався назад вулицею. Біля школи зустрів ту саму Вірку.

— А я вас шукаю, — сказала вона. — Була в Сергія і то. два рази.

Вона дивиться на Володька весело, її гарні карі очі сміються.

— Може, ви зайдете до нас? І тата нема, і мами нема, а Терешко десь повіявся. Я сама. Вас хтось хоче бачити. Зайдете? Можемо задніми дверима. Перед козаковою «лавкою» багато людей.

— Хто ж то хоче бачити?

— Все будете знати постарієтесь. Побачите.

Володько зайшов з Віркою до хати. Дійсно, не було нікого.

За стіною в крамниці козака чути гамір. Перед вікнами на вулиці гурти людей. Часом хтось приходить новий, чи відділяється й відходить. Дехто йде вуличкою до Левинських. Швидко проїхали санки, запряжені парою гарних коней з балабонами. Хата розділена на дві кімнаті. Вікна від дороги завішені серпанковими завісками.

— Зайдіть до кімнати, — сказала Вірка. Володько зайшов. Біля столу сиділа Ганка. Нероздягнута, так як її перед тим він бачив. Володько не виявив ні здивування, ні радості. Звичайно привітався. Вона була також поважна й байдужа.

— Я хотіла тебе бачити, — сказала вона, — Ще вчора почула, що ти вернувся… (Коротка перерва. Вірка в цей час вийшла). Ти здивований?

— Ні, Ганко.

— Я вже два тижні Йонова.

— Знаю.

— Так сталося. Я… — Вона опустила очі вниз. Довгі вії прикрили їх. — Я не знала, як все буде… — Мова її затиналася. Слова виходили нерівне. Володько присів на лаві, заложив руки в кишені й витягнув ноги. Дивився в ЇЇ обличчя.

— Все добре, Ганко… Так, — сказав Володько. — Ти добре зробила. Я не маю нічого сказати. Те, що між нами було? Ну, Боже мій… Так буває не раз і не тільки з нами. Життя обертається й все обертає з собою…

Ганка мовчала. Володько встав.

— Я мушу йти, — сказав він.

Ганка підняла на нього очі. її погляд можна було читати… Такий він був виразний і ясний. Він казав: ще почекай, ще не все сказано. Але слів не було, і Володько намірився вийти. Навіть не подаючи руки. Вже на порозі почув:

— Володьку!

Він повернувся й зупинився біля одвірка. Допитливо дивився на неї.

— Я хотіла тобі сказати… Вчора Йон був дуже сердитий… Дуже сердитий. Ти його оберігайся.

В той час у сінях хтось застукав. Чути рішучі, енергійні кроки. Ганка швидко привстає. Вона когось пізнала. Так. Швидко відчинились двері, і увійшов Йон. Володько не встиг відступити в другу кімнату. До того він і не мав наміру це робити. У хаті робилось темно. Першу хвилину Йон не міг роздивитись, хто є. Він ще раз обтупав сніг на чоботях і швидко проговорив:

— Є хто? А-а, ти?.. Дядько є? Кинув погляд далі й побачив Володька. Це Йона здивувало.

— Здоров! Що тут робиш? Бавиш мою жінку? — сказав він енергійно. — Це добре. Старе приятельство… А де дядько? — звернувся знов до Ганки.

Ганка була схвильована, але відповіла спокійно:

— Дядько з тіткою на хрестинах.

Володько насторожився. В його вухах звучали ще останні Ганчині слова. І ось перед ним сам Йон. Високий, дужий сердитий. Ні. Він не сердитий, але прудкий і енергійний. Він зробив кілька кроків до Володька, круто повернув, швидко присів, але по часі встав знов. Володько слідкує за ним очима. Ось він підходить щільно до Володька, руки має в кишенях, очі мружить, уста кривить у в'їдливу усмішку.

— Ти мав би бути сьогодні в Рони, — процідив він крізь зуби. — Один з ідіотів буде справляти «перемогу»… Ха-ха-ха! — зайшовся він зненацька реготом.

— Ти мене вважаєш за великого дурня, — спокійно відповів Володько.

— За середнього… Йди, йди, голубе… Будь свідком, як стікатиме гіркою чаркою Ронова земля в Кіндратове черево. Ідіоти думають, що це «перемога»… Рятують себе шахами, кооперацією… Все одно… Що вже гниє — згниє.

Володько дивився йому на прю. Коли той скінчив, він йому відповів:

— Ех, Йоне, Йоне!

На це Йон:

— Ха-ха-ха! — засміявся так само в'їдливо, обернувся й вийшов. Двері за ним брязнули. Ганка зісталась на тому самому місці, що й була. Вона уважно слідкувала за обома. Її зір перескакував з одного на другого.

Володькові ця сцена здавалася дивною. Так, ніби хтось її підготовив. Але Йонів сміх загачив його. Йому було прикро, що той кпиться над ним. Так. Це кпини. Йон чує у всьому свою силу. Володько проти нього хрущ.

— От… Бачиш, — впало два слова. Це проговорила Ганка. Володько повернув до неї голову. У хаті вже настільки стемніло, що на віддалі видно її тільки загально. — Він такий завжди, — казала вона. — Я сама його боюсь. Я його боюсь. Meні здається, що він мене один раз задушить… Думаєш, він, любить мене? І … Ні. Мені це боляче… На другий день по весіллі я відчула це.

— А було весілля? — запитав Володько.

— Не в церкві… Він не захотів. Ми тільки записалися в волості.

— І ти згодилась?

На цей запит не було відповіді. Хвилинка тиші. За стіною в козака вибухнув регіт. Потім регіт втих, щось ніби впало, вдарилось об землю. Потім почувся крик, і перед вікнами побігло кілька людей.

— Б'ються! — викрикнула Ганка, Вона підбігла до вікна, потім вибігла надвір. Володько не хотів показуватись між люди. Він дивився через вікно. Було видно натовп людей, рух, чути невиразні вигуки. Всі тиснулися до порога крамниці й далі їх вже не видно. Але це тривало коротко. Ось вивели під руки Йона. Вій сильно шарпався, але кілька дядьків міцно його тримали. Навколо них великий натовп людей, а між ними видно Ганку. Володько залишив своє місце, задніми дверима вийшов на подвір'я, обійшов хату й зупинився збоку на дорозі. У дверях козакової крамниці все ще товпляться люди, але що там сталося, не можна бачити. Отам стоїть Вірка. Володько покликав її.