Шрифт:
— Я йду, — сказав він. Попрощався й відійшов. Але помилився. Кликала його Вірка Григоркова. Вона повела Володька в сад, і там побачив Ганку. Сиділа на перелазі, загорнута в хустку, й мовчала. Вірка одразу відійшла. Навмисне лишила їх самих. Це Володькові неприємно. Та ж він зовсім не знає, що має казати цій дівчині. Зовсім не знає. А казати щось треба.
— Нічого, Володьку, — проговорила дівчина. — Я нічого. Я тебе не буду держати. Я… — але вона не договорила, не видержала, вибухнула плачем, зірвалась і хотіла кудись бігти. Володько схопив її за руку. Вона шарпалась і все казала:
— Пусти! Пусти! Ой, пусти мене!
— Ганко! Отямся! Прошу тебе! Нащо ж ти мене кликала? Вона сіла знов на перелазі, тяжко хлипала, втирала очі хустиною, що тримала в лівій руці. Володько все повторяв:
— Ганко. Отямся. Ну, що хоч' сказати?
— Ти… зна… єш, — хлипала вона, мов мала дитина. Володькові зробилось її шкода. Підступив до неї ближче, обняв і пригорнув. Вона не боронилась.
— Ганнусю! — сказав він тихо й ніжно. — Не плач, люба! — гладив її рукою по волоссю. Вона все-таки плакала, хлипала, тримала хустину біля очей. У саду зовсім темно, й Володько не може бачити її. Потім вона встала.
— Ходім, — ледве чутно проговорила. — Проведи мене. Володько її провів. Мовчали. Вона сказала йому все своїми сльозами. Він, зрештою, розумів її мову, але як міг відповісти. Нема відповіді. І, аж прощаючись, запитав її:
— Будеш ходити на проби? Вона довго не відповідала.
— Не буду. Не можу з нею… Не хочу її бачити… — сказала по часі.
— Але ж вона нічого не винна. Винен я.
— Вона знала, що ти ходиш зо мною…
Володько почував себе дійсно погано. У ньому боролось дві сили: добра й зла. Він хотів би віддати себе цій дівчині, а з другого боку, не міг. Одночасно мусить вмовити її, щоб ходила на проби. Що може на неї вплинути? Підлесливість, брехня? Брр! Йому бридко, що в його чисте, справді велике й справді святе почуття мусить вноситись цей бруд. Він не шукав Наталки. Він не хотів зраджувати Ганку. Це прийшло само від себе. Це було гарне й він не міг відгорнути від себе його. Нічого, що перечило б його сумлінню, не знаходив у своєму поступованні.
По часі Володько відкидає підлесливість.
— Ганко, — сказав він звичайним, спокійним голосом. — Май розум. Сталося. Я не хотів так, але так сталося. Ну, що тепер? Будемо топитися чи вішатися? Розпочали виставу. Мусимо її кінчити. Ти ж сама знаєш… Подумай і скажи: підеш чи ні? Ти була завжди розумна дівчина. Вірю, що зісталась такою й тепер…
На цьому скінчилося. Вона сказала, що подумає. Розпрощались, і Володько пішов у темноту.
Йшов швидко під гору. На горі зупинився й подивився на протилежний бік. Нічого не видно, але думка Володька була там «під черешнями». Можливо, й вона тепер там. Дуже можливо, чи не піти? Ні. Вже пізно. Це було б божевілля…
Зайшов натомість до Сергія. Той вже спав у клуні. Збудив його.
— Хто? — спросоння крикнув Сергій.
— Не лякайся. Я! — сказав Володько. — Вже спиш? Чуєш мене?
— Ну? Що хоч'? Де ти був? У мене була Наталка…
— Була? — Володько схопився. Мало не викрикнув. — Я хотів сказати, щоб ти завтра пішов і вмовив Ілька…
— Не треба, — сказав Сергій. — Наталка казала, що все одно буде ходити. Була зовсім спокійна й поважна. Думала, що ти прийдеш.
Голос Сергіїв хрипкий і заспаний. Темно. Недобре пахне мерва. За стіною шелестить листя горіха.
Володько пішов додому.
IX
Цієї ночі, мабуть, Володько все обдумав і вирішив. Довго не спав, довго ходив по саду, довго думав. Ніч спокійна. Молоді дерева навкруги. Ліг над ранок і заснув міцно.
Рано його не будили, бо неділя. Спав, скільки хотів. Встав, був підсилений. Його костисте, змарніле обличчя відсвіжилося. Добре помився холодною водою й поголився.
Матвія не було дома. Був у церкві. Хведот і Василина в полі, біля худоби. Настя порається по господарству. Коли Володько увійшов до хати, вона довго мовчала. «Мабуть, гнівається, — думає Володько. — Всі встали, тільки він спить….» Потім Настя заговорила:
— По цілому селі ходять про тебе чутки… — казала непевно.
— Хай собі ходять, — сказав байдуже Володько. Мати бачила, що він не хоче про це говорити, й замовкла. Володько знав, які чутки, і вони його не цікавили. Йому все одно. Ось тільки треба виставу докінчити.
Потім Володько пішов з дому. Зайшов, як звичайно в неділю, до Левинських. Відвідав пана Гліба й Ольгу. Олег ще в школі.
Пан Гліб був зайнятий, але Ольга, як звичайно, радо з ним розмовляла. Стан її не погіршився й не поліпшився. Здебільша лежить у кріслі-гойдалці де-небудь на соняшному місці, читає або, закривши очі, думає. Обличчя її все таке ж повне. Вона зовсім не загоряє. Шкіра блідувата, суха, хоч часто на чолі з'являються дрібненькі краплинки поту.
— Ну, як ваша вистава? — питала вона Володька… — Всі ми під враженням вистави… Навіть Галя. Ач, як змінилося від минулого року. То було все ми, а тепер роблять інші, а ми збоку. Один Роман там… Але він не має що робити… А вчора він оповідав про вас. (Володько спустив голову). Гарна та дівчина? Ні. Я не так хотіла сказати… Чи цікава? Гарна, то гарна… Бачила її не раз у церкві…
— Як кому, — відповів Володько. — Мені цікава.
— Але вона виходить заміж.
— Так.
Ольга поважно, байдуже дивилася перед собою. Потім повільно казала: