Вона це хотіла сказати жартом. Вона говорила таке всім. Але це вирвалось у неї по-українському, через те вийшло трішки інакше. Це вона також відчула й густо почервоніла. Одна її рука лежала на столі з грішми, і Женя помітила, що вона тремтить, і що Володько бачить це також.

— Ах, це дурне! Нате гроші! Ходім. Тут нікого нема! — викрикнула вона вривно й схвильовано. Володько встиг сказати:

— Панно Женю! Дякую за ваші очі! Я їх буду носити з собою.

Він взяв від неї гроші й запхав до всіх кишень.

— Підем в танець! — сказав швидко.

— Підем!

Взяв її руку й потиснув. Вона швидко, нервово відповіла. Зніяковілі обоє й просто через сцену коло музик вийшли. Музики саме урвали танець. Володько й Женя лишились у всіх на очах. Хтось гукнув: «Женю!» Другий (це був Олег) крикнув: «Володьку!» і всі голосно, рясно заплескали. «Козачка! Козачка!» — загукали. Але Женя, червона, мов жарина, вирвала від Володька свою руку й плигнула між публіку. Володько вернувся назад за лаштунки.

Це сталось несподівано, і через те схвилювало Володька. Підійшов до столу й присів на стілець. Ліва рука лягла на столі. Чув неспокій, тремтіння… Боявся, що ось зараз сюди ввірвуться люди й побачать його таким. Одночасно було йому приємно й весело. Ріс, горів і, здавалось, виповняв собою цілий простір.

І дійсно. За хвилину було тут повно людей. Лінкерт, Саша, Роман. З'явилися вже пляшки.

— Пий! — підносять Володькові чарку.

— Ні! Сьогодні не п'ю! — відмовив твердо й рішуче.

— Дурень! — проговорив Роман і вихилив.

— Браво, браво! Володя не п'є! Принаймні один знайшовся, — загомоніли дівчата, а особливо Галя й Женя.

— Кричіть! — говорив Лінкерт. — Горілка шана й радість. Хто не курить, не п'є — не мужчина. А жінки, що таких люблять — кури й мізерія.

— А ті, що п'ють — тваринки, що хрюкають! — докинула котрась. Шум, гамір, рух. Галя знайшла собі обрізок дошки й присіла. У неї на руках примостилась Женя. Оля принесла торти. Самі пекли, самі принесли й самі себе гостять. Оля вся сяє, до всіх сміється, меле приємну нісенітницю й сама з себе регоче. Володько хвилинку сидів тихо.

— А, панове! Забули! Скільки грошей? — викрикнула Галя.

Володько зрозумів, про які гроші гутірка. Він став і, вдаряючи себе по кишенях, казав:

— Ось! Тут! Повно! Ще не встиг полічити! Женя швидко затупцяла ногами й закричала:

— Галю! Ти ідіотка! Як тобі хочеться говорити про гроші! Рома! Дай мені чарочку. Скорше!

— От, це так! — сказав Лінкерт. — Лий! Женя герой! Повно лий!

— Ха-ха-ха! — заходилась реготом Оля, а Галя зіпхнула з колін Женю.

— П'янице! Геть! — сказала вона й струсила на колінах сукню.

Роман підскочив з чаркою. Женя взяла її, дзвінко засміялась і випила половину. Решту вилила через голову.

— Так п'ють в селі! — весело сказала вона й взяла кусник хліба.

Увійшов Сергій з двома порожніми пляшками.

— Ну, що? — зірвався до нього Володько.

— Витягли! — сказав Сергій… — І ще хочуть.

— Досить! Хай грають. Почастуй краще хористів.

У залі також рух. Скрізь набито молоці, всі гарячі й веселі. По часі Володько лишає товариство за лаштунками й виходить до зали. Музика заграла. Володько оглянувся навкруги, побачив Ганку й підійшов до неї.

— Дозвольте вас попросити на танець, — сказав їй. Вона зашарілась і віддалась мовчки в його руки.

Володькові дуже приємно, що так сталося. Вже давно не зустрічався з цією дівчиною, вже давно не бачив її зблизька. А тепер ось танцює з нею, чує її зовсім близько коло себе, чує дотики її грудей, чує навіть її хвилювання, що передається також на нього. Хотів би з нею заговорити, але не знаходить відповідних слів. Вона заговорила сама.

— А ви ще не забули мене? — запитала непевно, з посміхом… Блиснула на нього очима й одразу сховала їх… Володько посміхнувся також.

— Певно, що ні, — сказав він. — Як можна. Вона:

— Ой, йой! Напевне забули. Я кілька разів зустрічала вас. Навіть у мій бік не глянули. Він:

— Бо, мабуть, вас не бачив. Вона:

— Бо не хотіли бачити. Він:

— Або, може, вас не пізнав. Будете багаті. Вона:

— Хто не хоче когось пізнати — не пізнає. Запаніли. Він:

— А, де там запанів.

Хвилина тиші. Після знову починає вона:

— Цього Великодня на цвинтарі коло церкви з Даркою коло вас пройшла й кинула на вас паперову квітку. А ви?.. Він:

— Це ви були? Ах, Ганусю! — вирвалось у нього зненацька. — Я вас пізнав, але ви дуже швидко тікали. Перед людьми не відважився вас доганяти. Ви були в голубому. Ні? І з вінком на голові…

Вона:

— Ее, хто! Хтось…

«Така сама, як і тоді», — подумав Володько.

— А пригадуєте, Ганко, там у школі? — запитав по короткій перерві. Вона:

— Ще б ні. Ой-йой, як пригадую… І не раз. Як то на Ронівському… Знаєте? Ті проліски для учительки Маші. Як то ви мені оповідали… Це було давно.