— Вони, — гуторили дядьки, — різун його ма', тільки нам баки забивають. Не даймось, не даймось! А самі, диви, за власну шкуру тремтять…

А чого тікати? Військо йде на захід… Ніякої «опасность… Тьху!

Стратон майже щодня Матвія навідує. Прийде і чергову видуману новинку принесе.

— Чуєте? Погнали! Кажуть, уже під Вільговом!

— Ого! Здорово! А хто казав?

— Телеграма. Шкалічник телеграми дістає. Горілку всю заборонили. По цілій Росєї ніхто не сміє пити… І правильно… Так і тра… А що? Хіба я не казав. Ееее! Куди там отим австріячкам. Кажуть, на станцію у Крем'янці цілий «ошалон плєнних» привезли. Наші, кажуть, тільки підійшли з «орудіями», тільки хотіли вдарити, а вони всі з окопів гульк! Пан ваш!! Ваш пан! І всі «оружіє» об землю і руки вгору. Ну, а нашим що? Забрали без бою полк і пішли далі. А люди з них все миршаві. А смердять — страх!

Кажуть, сам Ніколай Ніколаєвич «у ставку» приїхав. Царя ждуть, чи що… Війна скоро кінчиться. От пройдуть наші до Вєни і баста.

При цьому Стратон дрібно, з приємністю засміявся. Він курить товсті папіроси. Під носом вуса зовсім пожовтіли. Пальці рук ніби обсмалені патики.

— Сміха було, як розказує один різник з Бережець. Каже, увірвались австріяки до них… Одразу кури, гуси дерти, дівок чіпають. Та від Крем'янця їхала півсотня козаків. А це ж, знаєте?.. Коні у них… Треба, як птиця летить, треба, легше кота ступає, а треба — до землі, як людина, приляже… Так от козаки у дві фалянки [9] . Як розгорнуться, та як гикнуть! А мадярчики тільки «майн лібер Гот»… Тут їм такого перцю всипали, що вони аж мулу в підштанки напустили. От так креснули… Я вам кажу — іскри сипались. А наші уже в Галіції, а там також, кажуть, сам наш народ. Ніколай Ніколаєвич «возваніс» видав, шо віднині весь рускій народ від Карпат до Камчатки — все під руского царя руку підходить… От воно… Да!..

Матвій понуро стоїть. Слухає Стратона задумано… — А я вам кажу, — нарешті ніби прокидається він, — що добра нічого чекати. Будемо зрештою бачити… А поки що підемо в поле… Ми також вояки. Мусимо день у день на стійці бути… Що ж.

І вони йшли в поле. З поновною силою і красою зустрічало воно своїх володарів і разом своїх рабів.

Двадцять вісім кіп жита поставив Матвій, двадцять п'ять пшениці. Сорок вісім кіп вівса. Це вам не жарт. Таких скарбів він ще не мав у руках. А тут вибирайсь… Хм!.. Теж видумали. Мільйонна армія і вибирайсь…

Дні чергою посуваються наперед. Перед Чесним Хрестом «новий набор». Від Василя, Здорового зятя, нема ніякого «звєстія». Пішов у «перші бої» і хто знає, як… Параска червоні очі носить, ото чуєте, нічого перед собою не бачить… Що тобі день, що ніч ридає. Лікера, мати її, також плаче.

Другий набор загорнув Бондарцевого Мирона, дебелого і віспуватого брата Кирила Деберного — Арйона, який, кажуть, разом з Гнидкою Матвісве сало з бодні витащив.

— Бодай його перша куля не минула, — винесла свій суворий селянський присуд Настя. Але важне, що забрали Єлисейового Василя.

Ціла Матвієва родина любила Василя, як свого. Сам Матвій радів племінником більше, ніж своїми дітьми. Ніякої справи не було, щоб він не порадився з Василем. І тепер його забрали. За два тижні прийшов лист з поворотньою адресою:

«Саратов, 151 пєхотний полк, первая рота, пєраий взвод».

Тепер черга за другим сином Хоми — Ет-тоє — Корнієм, за Ониськовим Нестором. А зо старших, мабуть, як перший Іван Кушка, а далі Запорука Кузьма і Стратон. Обидва однолітки синьобілетчики. Гнидка, хоч і молодий, але який з нього воїн з перебитими ребрами. Має білий білет, хіба в «не-строєвую роту».

Мирон і Василь попали в один полк і навіть в одну роту. Писали, що «дуже гонять», бо за три місяці мають відставити їх на «германський фронт».

Пішла також мобілізація на вози та коні. Тут в першу чергу потерпав Стратон. Його жеребці найліпші, найкращі на цілім хуторі.

Десятник обійшов усі хати і наказав такого-то числа усім їхати до волості. Була то неділя — гарний, соняшний осінній день. Ворота кожного подвір'я відчинялися і з них виїжджали підводи. На вигоні збірка. Довжелезна черга возів, а спереду староста і один стражник. Вози і коні кожний приправив так, щоб якнайменше звертали на себе увагу. Матвій і колеса поміняв. Дав старі, розхлябані. На коні портяні, від Бог зна коли заховані, шлеї напаяв. Шлеї вузькі, тиснуть коням шиї, але якось видержать.

Коли сонце піднялось, велетенський обоз рушив з села. З Матвієм їхав також Володько, щоб «на возі посидів», їхали до Білої Криниці через поля, через «казьонний» ліс.

«Зборний пункт» призначили на полях перед казармами. Широченна долина. Шістнадцять сіл з'їхалося сюди нараз. Як сягнеш поглядом, — вози й вози. Дядьки ходять, здоровкаються, але на ярмарок це не походить. Нема ліверантів [10] , запалу, биття в долоні, могоричів. Кожний, хто має ліпші коні, потерпає, що розлучиться з ними, як стій та й дивись.

— Ех, дядьку Стратоне! Підуть ваші шпачки «нємца воювать»… — підходять до Стратонових коней дядьки, з насолодою поплескують долонями по їх тлустих задах…

— Ну, що ж, — розводить руками Стратон. У очах його видно біль. Коні любив над усе. Ще в Дермані на «трьох десятинах», і то добрі муцики держав, а тепер, хоч у фаетон запрягай. Шиї, мов лебеді, вигинають. Матвієві також «нічого собі», але одна сіра кобила ще молода, а карого коня можуть записати «в обоз». Стратонові «в кавалерію», напевно, підуть.