Він повз дуже повільно, безсоромно боягузливо, Старанно, боязко вибираючи найменше прикриття. І, напевне, офіцерам набридло стежити за ним в стереотрубу, а Штейнгліц відчув навіть щось схоже на конфуз: який же боягуз його хвалений шофер! Та звичайно, їм набридло стежити в стереотрубу за Вайсом, який повз, наче сіра мокриця, за цим боягузом, що ганьбить мундир німецького солдата. І добре, якось легше, коли за тобою не стежать.

Йоганн глянув на світні стрілки годинника. Виявляється, він тільки трохи більше двох годин безупинно й повільно тягне себе по болоту, раз у раз зупиняється й знову повзе в тиші, у вогкості, в багнюці. І в цю мить пролунав постріл, перший постріл, і всім тілом відчув Йоганн, як ударилася об землю куля радянського снайпера. А потім почалося полювання на Вайса. Поки стріляв один снайпер, німці мовчали, та коли пролунали короткі кулеметні черги, на них, немовби знехотя, відповіли безприцільними довгими чергами, а потім рішуче стукнув міномет — один, другий.

Йоганн, уже збираючи останні сили, зигзагоподібними кидками чимраз ближче й ближче підбирався до танка, і чим коротшою ставала до нього відстань, тим довшими ставали черги радянського кулемета. Йоганн побачив, як біля самого його обличчя немовби пробігли ланцюжком польові миші — це черга лягла біля його голови. Він завмер, потім почав перекочуватися, потім знову повз: кидок вправо, кидок вліво, два кидки вліво, один вперед. Якщо й поранять, то хоч не в голову, не в серце. Тоді він все-таки доповзе і встигне зробити те, що він мусить зробити.

І ось Йоганн лежить прикритий танком.

Пахне металом. В кількох місцях зяють рвані пробоїни, і з них кисло й гостро відгонить пороховим гаром.

Передній люк відчинений, з нього звісилося нерухоме тіло. Йоганн прожогом перекинувся в люк, кулеметна черга безпечно вдарила по броні, начебто жбурнули жменю гальки, та не встиг він цього подумати, як біль обпік його: куля пробили ногу.

Йоганн не схотів гаяти часу він і потім встигне скинути чобота, перев'язати рану. Втягнув мертвого танкіста в люк, швидко оглянув його кишені. Пакета немає. Біля важеля скорчився ще один танкіст — мертвий, залитий кров'ю. Присвічуючи собі в темряві запальничкою, Йоганн оглянув і його кишені. Нічого, ніяких паперів. Може, в халяві? Йоганн нахилився, і раптом залізо сковзнуло по його голові й ударило по плечу.

Йоганн діяв так, як його вчили діяти в подібних випадках. Він не схопився, хоч інстинкт підказує людині зустрічати небезпеку стоячи, а вміло звалився на спину, зігнув ноги, притис їх, щоб захистити живіт і груди, і, раптом розпрямився, з величезною силою вдарив обома ногами.

Біль у ключиці і перебитій нозі на мить кинула його немов у чорну яму. Отямився він від нового болю: танкіст, який лишився живим, бив його головою об сталеву підлогу, пробував душити слизькими від крові руками. Йоганн відірвав од себе його руку, затис під пахвою і різко перевернувся, стараючись вивернути руку з суглоба. Тепер він лежав на танкісті, але задихався, не міг вимовити й слова і відпочивав, щоб зітхнути, щоб хоч що-небудь сказати. Потім настійливо, владно заговорив:

— Зрозумій! Я свій. — Зітхнувши, Йоганн сказав: — А тепер слухай! — І почав виразно, немов диктуючи, твердити: — За двадцять кілометрів від Куличок на північний захід Висілки, база пального. — Звелів: — Повтори! Ну, повтори, тобі кажуть… І запам'ятай. Тепер де пакет? Адже є пакет?

Танкіст потягнувся за пістолетом. Йоганн сказав квапливо:

— Не треба… Прийде фашистський танк. Зрозумів? Танк. Треба знищити пакет.

Танкіст опустив пістолет.

— Ти хто?

Йоганн подав запальничку.

— Пали.

Танкіст відповз від Йоганна й, не опускаючи пістолета, вийняв пакет, чиркнув запальничкою, підніс полум'я до пакета, спитав:

— А хто про базу сповістить?

— Ти!

— Виходить, мені назад, до своїх?

Йоганн кивнув.

— Можеш не добратись, уб'ють, і пакет залишиться при тобі. Зрозуміло?

Танкіст, повагавшись, промовив:

— У мене ще карта з нашими вогневими позиціями і мінним полем. Палити?

— Давай її сюди.

Танкіст навів пістолет. Йоганн спитав:

— А що карта є?

— Яка?

— Така сама, тільки чиста.

— Припустімо…

Йоганн, чи то кривлячись од болю, чи то всміхаючись, Спитав:

— Не втямиш? Намітимо фальшиві поля і вогневі позиції там, де їх немає, і підкинемо карту.

— Та ти хто?

— Давай карти, — знову звелів Йоганн. — У тебе ж пістолет!

Танкіст подав планшет. Йоганн витер руки, наказав:

— Світи!

Розстеливши обидві карти, став робиш позначки на чистій.

Танкіст, опустивши пістолет, стежив за його роботою. Похвалив:

— Здорово виходить! — І знову спитав: — Та хто ж ти?

Йоганн одну карту спалив, а другу поклав у планшет і сказав танкістові, вказуючи очима на труп:

— Повісь на нього планшет.

Танкіст виконав його наказ.

— А тепер, товаришу, — голос Йоганнів здригнувся, — прощавай…

Танкіст ступнув до люка. Йоганн спинив його:

— Візьмеш з собою ось його.

— Та він мертвий.

— Метрів сто протягнеш, потім залиш — німці підберуть. Так до них карта дійде певніше.