— Але введуть її спеціально для вашого чоловіка, — сердито пообіцяв Вайс.

Зубов лише переможно всміхнувся у відповідь на ці слова.

Прощаючись, Вайс гнівно запитав Зубова:

— Ти що, здурів? Сподіваєшся на любов до могили?

Зубов стенув могутніми плечима:

— А що, хіба вона не варта того? — І одразу енергійно оголосив — Я людина дисциплінована. Але удавати, ніби я не людина зовсім, не буду. Не вмію.

— Накажу — будеш! — пообіцяв Йоганн. І дуже стримано розпрощався з Зубовим.

Йоганн був незадоволений Зубовим: той поводився з безглуздою необережністю; але сам подумав, що тепер цей славний хлопець, який ні секунди не вагався, коли треба було ризикувати життям заради порятунку товариша, вразливий, але чистий і довірливий, став йому ще дорожчий.

Він згадав, як Зубов, спокійно йдучи на нічні операції, з гіркотою казав йому:

— Ми тут, перше ніж підірвати ремонтно-артилерійські майстерні, дослідили обстановку. Я спостерігав, як німці-робітники на вертикально-свердлувальному станку виточували канали гарматних стволів. Ну, знаєш, золоті руки! Віртуози! Унікальні майстри! І, розумієш, довелося увесь план диверсії заново переробити: зірвали так, щоб ніхто з людей не постраждав, — між змінами. Акуратненько, хвилина в хвилину. І вийшло. А інакше рука не піднімалася. — Додав упевнено: — Я вважаю, політично правильно розрахували. Хоча з точки зору підривної справи опинилися у скрутному становищі: ледве втекли. А Пташекові кусок щоки під час вибуху одірвало. Але нічого, зате свій престиж зберегли — робітників не покалічили. А станки — в утиль. Це правда — рвонули сильно.

Якось Генріх між іншим сказав Йоганнові, що зустрічається з Ангелікою Бюхер.

— Тобі що, вона подобається?

— Ніскілечки! Це психопатка, що мріє стати героїнею рейху.

— Нащо вона тобі?

— Так, щоб зіпсувати настрій фон Зальцу. — Зауважив глузливо: — Нещодавно я сказав йому, що кістляві ключиці фрейлейн Бюхер ображають мої естетичні почуття. А він промовчав у відповідь, ніби не зрозумів, про що йдеться.

— А коли б він, недовго думаючи, просто пристрелив тебе за цю зухвалість?

— От і чудово було б, — мляво процідив Генріх. — Звільнив би від цього смердючого життя.

Вайс подумав, що він п'яний, але Генріхові очі були, як ніколи, тверезі, холодні й порожні, безжиттєво тьмяні. Під час припадків туги він звичайно або напивався до нестями, або розпочинав розмову на такі непевні теми, що Йоганн починав побоюватися, що Генріх його перевіряє.

Ось і зараз, пильно дивлячись Йоганнові в очі, Генріх запитав:

— Ти, звичайно, знайомий з усіма способами масового умертвління людей? То, може, поділишся досвідом? Як колега. Ну, досить скромничати, Йоганне, не приховуй від дорогого друга свої дорогоцінні знання.

— Та ну його к бісу! — розсердився Йоганн. — Теж іще тему знайшов!

— А що? Вельми благородна тема для розмови двох молодих представників великої нації майбутніх володарів всесвіту. Адже нам треба ще добре потрудитись, щоб досягти довершеності в цій галузі. — Генріх пильно дивився у Вайсове обличчя. — Не так давно ми починали вельми примітивно. Пам'ятаю, якось приїхав я в табір. Уяви собі дощ, сльоту. Гора трупів. Їх збираються спалити на гігантському вогнищі, розкладеному в ямі. Дрова сирі, горять погано. Тоді один з приречених лізе в яму, зачерпує відром жир, що натік з інших трупів, і передає відро напарникові. Той виливає жир на дрова, багаття розгоряється, і все йде прекрасно. І яка економія: не треба витрачати пального! Покійники на самообслуговуванні: використовують власний топлений жир.

— Гидко слухати, — сказав Вайс.

— А робити?

— Ховати трупи в'язнів — обов'язок самих в'язнів.

— А перетворювати їх у трупи — наш обов'язок? — Генріх, як і раніше, не відривав погляду від Вайсового обличчя.

— Війна.

— В день п'ятдесятичотирьохліття фюрера розстрілювали по п'ятдесят чотири в'язні в кожному таборі — це теж війна?

— Подарунок фюрерові.

— Ти знаєш, як це робиться?

— В загальних рисах, — обережно відповів Вайс.

— Вони лягають рядами голі в рів, набитий вже розстріляними, але, перше ніж лягти, самі посипають убитих негашеним вапном. І так шар за шаром. І ніхто не вимолює пощади, не божеволіє від жаху. А їхніх убивць вони просто не помічають, не бачать. Не хочуть бачити. Ти знаєш, як це страшно?

— Кому?

— Тим, хто вбиває. Нам страшно. Нам!

— Ти що, сам брав участь у вбивствах?

— Ні.

— Так навіщо стільки переживань, Генріху? Чи ти вважаєш розстріли старомодними? То є газові камери. До речі, ти знаєш, концерн «ІГ Фарбеніндустрі» за кожного в'язня, що працює на його підприємствах, платить службі СС по три марки, а служба СС платить «Фарбен» по триста марок за кілограм газу «циклон Б». Цей газ кидають у банках через димохід у приміщення, куди зганяють в'язнів, які підлягають знищенню. Ось де взірець істинної співдружності промисловості і нашої найвищої мети! — Удаючи, що йому набридла ця розмова, Йоганн ліниво потягнувся і сказав: — Чим більше збагачуються Круппи, Тіссени, Стіннеси, тим дужче зміцнюється нація, її економічна могутність, і коли ми даємо «Фарбен» можливість заробити, то цим ми патріотично зміцнюємо могутність рейху. Це абеткова істина.

— Ти так думаєш?

— Для тих, хто думає інакше, «Фарбен» виготовляє «циклон Б».

— Однак ти здорово насобачився мислити, як справжній наці.

— Скажімо трохи інакше: розмірковувати… — поправив Вайс.

— Отже, ти не хочеш бути зі мною відвертим?

— Виходить, що ти все це молов для того, щоб викликати мене на відверту розмову? — Вайс усміхнувся і суворо нагадав: — Затям, я набув деякого досвіду і, коли працюю з агентурою, сам засуджую деякі моменти нашої ідеології. Це допомагає, так би мовити, розслабити об'єкт, викликати його довір'я, спонукати на відвертість. Прийом грубий, елементарний, але результативний.