І Дітріх був дуже вдячний Вайсові, коли той порадив не поспішати з виробленням диверсії на наміченому радянському об'єкті, а, забезпечивши Гвіздка відповідними орденами і документами, намагатися, щоб він там мав високу посаду і завдяки цій обставині забезпечив агентурну сітку на Уралі — в індустріальному серці Росії.

Ніна-«Ольга» остаточно одужала. З очима тепер все було гаразд, та й самопочуття її значно покращало. Наступив день, коли Йоганн заїхав до баронеси, щоб відвезти Ніну в розвідувальну школу.

Дівчина вважала, що під час цієї поїздки Вайс відкриється їй, скаже, як вона мусить тепер себе поводити, що робити. Сподівалась вона також, що він дасть їй завдання від імені радянського командування. Але Йоганн говорив мало. Діловито, майже суворо сказав, що вона мусить поки що беззастережно виконувати накази фашистів. А ці накази полягатимуть у тому, щоб пробратися в радянський армійський штаб — який саме, їй скажуть, — і виявити серед штабних працівників людей, придатних для вербування.

— Що ж до наших з вами справ, Ніно, — сказав він на кінець цієї розмови, — то трохи пізніше я повідомлю вам пароль, з допомогою якого ми встановите зв'язок з нашими. І пам'ятайте: вам доручають велику справу. Від вас вимагається лише одне — витримка. Більше нічого. Йоганн подивився їй в очі. — Мушу вас попередити: якщо займатиметесь самодіяльністю, провалите завдання.

Привізши дівчину в розвідувальну школу, Вайс здав її під розписку фрау Ауфбаум. Коли вони з фрау капітаном лишились самі, Вайс попередив Ауфбаум, що та розпрощається з життям, якщо ця агентка не буде підготовлена в будь-який момент виконати секретне завдання. «Особливо важливе», — додав він твердо.

Прощаючись, Вайс з приємністю для себе довідався, що за обумовленим для них паролем Ауфбаум зачислила до школи чотири дівчини з жіночого табору Равенсбрук: польку, двох росіянок і словачку з Братіслави. І коли у «Валі-III», яким керував капітан Дітріх, дізнались, що ці кандидатури перевірив Вайс, у їхніх особистих картках одразу поставили штамп про те, що вони придатні для навчання в розвідувальній школі. Дівчата виявились дисциплінованими і цілком задовільно показали себе на заняттях з радіозв'язку.

Зустрічаючись з Ельзою в місцях заздалегідь призначених явок, Йоганн з сумом переконувався, що здоров'я її що не день погіршувалося. Ельзині щоки запали. Великі очі хворобливо блищали, і в куточках у них з'явилися тонкі зморшки. На схудлих руках набрякли вени.

Він привозив Ельзі велику частину свого продуктового пайка, але, мабуть, хвороба зайшла так далеко, що навіть посилене харчування вже не могло допомогти.

І якось Йоганн зважився:

— Вам треба кинути к бісу це вар'єте!

— Ще чого! — обурилась Ельза.

— Я повідомлю в Центр. Ви хворі. Вас треба замінити.

— Яким чином?

— Замінити?

— Ні, яким чином ви повідомите про мене в Центр? Я не пропущу шифровку на особисту тему.

— Хіба це тема особиста?

— Вона стосується тільки мене.

— А якщо зляжете?

— Можете не турбуватися! Ваші матеріали завжди буде доставлено вчасно.

— Послухайте, — сказав Йоганн, — ви просто закохані в Зубова. В'янете з кохання. І це шкодить справі. Тому моя телеграма про вас не буде особистого характеру. Я повідомлю, що ваш стан не сприяє нормальній роботі.

Він говорив так різко тому, що відчував: сили дівчини на волоску.

І раптом Ельза заплакала.

Йоганн невміло обійняв її тремтячі плечі. Вона уткнулася головою йому в груди, щоб сховати заплакане обличчя, затамувати ридання. Він розгубився, прошепотів:

— Ти ж чекістка, розвідниця. Хіба можна?..

— Можна… — схлипуючи, пробелькотіла Ельза. — Можна… — Підняла на нього обличчя, що враз стало сердитим. — А що, я не людина? Думати, як він там цілими днями упадає біля цієї гарненької фашистки!

— Вона не фашистка, — непевно заперечив Вайс.

— Однаково. Та ще й стара.

— Вона на рік молодша за нього.

— Однаково гидко. Я бачила, як він їй по-особливому усміхається. — Ельза закусила губу.

Йоганн здивовано стенув плечима. Запропонував:

— Ти старша. Можеш наказати — і завтра ж він її кине. Він хлопець дисциплінований.

Ельза злісно примружилась:

— Ну, звичайно, втратити таку явку і «дах»! Ще чого бракувало!

— То чого ж ти хочеш?

— Не знаю, — сказала Ельза. — Для Зубова його німкеня — об'єкт надзвичайно перспективний. Але, розумієш, від хвороби, чи що, я зовсім розрюмалась, — у мене бажання, ну, хоч би раз пройти з ним вулицею. Не для справи, а так… Просто щоб він ішов поруч і нічого не говорив…